Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Куди вдерлися?

Сельє завагався, поглянув на своїх колег. Вуса його тріпотіли від засапаного дихання.

— У… у гробівець. На цвинтарі.

На положистому схилі, наче візерунки з моху, мінилися під сонцем зеленими й сірими барвами надгробки й хрести. Карім минув ґратовану браму і вдихнув запах росяної трави й зів’ялих квітів.

— Зачекайте на мене тут, — кинув він патрульним.

Карім натягнув латексні рукавички, думаючи тим часом, що Сарзак ще довго пам’ятатиме цей понеділок.

Цього разу по дорозі на цвинтар лейтенант заїхав додому й прихопив своє «приладдя»: коробочки з алюмінієвим і графітовим порошком, скотч і нінгідрин, щоб зняти відбитки пальців, а також еластомерну пасту, щоб відлити форму ймовірних слідів… Він вирішив щонайретельніше зібрати всі можливі зачіпки.

Карім пішов посипаними жорствою доріжками до оскверненого гробівця, на який йому вказали. Спершу він побоювався, що натрапить на справжню наругу над могилою на кшталт тих моторошних осквернень, що протягом кількох останніх років відбувались у Франції. Розбиті черепи, понівечені рештки. Але ні: тут усе було гаразд. Вандали, як видається, нічого не чіпали, лише залізли до гробівця. Карім підійшов ближче й опинився перед гранітною спорудою у формі каплички.

Лише двері були ледь прочинені. Карім опустився навпочіпки й оглянув замок. Як і в школі, відімкнено його було з неабияким умінням. Поліціянт провів рукою по краю дверей і дійшов висновку, що тут теж працювали профі. Невже ті самі?

Він відчинив двері ширше і спробував уявити, що сталося. Чому зловмисники доклали стількох зусиль, щоб непомітно відімкнути усипальню, а пішли, лишивши двері відчиненими? Лейтенант хитнув кам’яну стулку кілька разів і зрозумів причину: жорствини, що потрапили між дверима й одвірком, викривили дверний механізм, і відтепер замкнути гробівець було неможливо. Саме ці дрібні камінці й виказали злочинців.

Потому поліціянт уважно дослідив саму систему кам’яних засувок, з яких складався замок. Своєрідний механізм, характерний, мабуть, для такого типу споруд, але відомий лише фахівцям. Фахівцям? Поліціянт стримав дрож. І знову подумав: «А що як справді в школі й на цвинтарі попрацювала та сама банда? Який же тоді зв’язок між цими двома випадками?»

Початок відповіді на це запитання йому підказала надгробна стела з написом: «Жюд Ітеро. 23 травня 1972—14 серпня 1982». Карім замислився. Може, цей хлопчик навчався в школі імені Жана Жореса? Лейтенант ще раз оглянув надгробну плиту: жодної епітафії, жодної молитви. Лише прикріплена до мармуру невеличка овальна рамка з потьмянілого срібла. Портрета, одначе, усередині не було.

— Ніби дівчаче ім’я?

Карім обернувся: позаду у своїх шкарбунах і зі своїм звичним виразом розгубленості стояв Сельє.

— Ні, хлопчаче, — процідив крізь зуби лейтенант.

— Англійське?

— Ні, єврейське.

Сельє витер чоло.

— Чорт забирай! То це, виходить, таке саме осквернення, як ото було в Карпантра? Крайні праві?

Карім підвівся й обтер одну об одну свої руки в рукавичках.

— Не думаю. Зроби мені послугу. Зачекай на мене разом з іншими біля входу.

Щось невдоволено бурмочучи під носом, Сельє пішов, задерши кашкета догори. Карім провів його поглядом і знову взявся оглядати прочинені двері.

Зрештою він вирішив зазирнути в підземелля. Згорбившись, лейтенант ступив усередину, освітлюючи шлях кишеньковим ліхтариком. Він спустився сходами, під ногами порипував пісок. Поліціянт мав відчуття, ніби порушує якесь предковічне табу. Добре ще, подумав Карім, що в нього немає ніяких релігійних переконань. Галогеновий жмуток світла розтинав пітьму. Карім ступив ще кілька кроків і раптом завмер. Промінь ліхтарика вихопив із темряви невеличку труну зі світлого дерева, що стояла на двох підпірках.

У Каріма пересохло в горлі. Він підійшов ближче й став оглядати домовину. Завдовжки вона була приблизно метр шістдесят. Кути було оздоблено хвилястими візерунками зі срібла. Попри час, що вже минув від смерті хлопчика, труна, як видавалося, була в доброму стані. Карім помацав стики й подумав, що голими руками, без рукавичок, ніколи б не наважився торкнутися цієї домовини. Він сердився на себе через цей страх. На перший погляд здавалося, що віко не знімали. Поліціянт затиснув ліхтарик зубами, щоб детальніше оглянути гвинти, коли над ним пролунав голос:

— Якого біса ви тут робите?

Карім аж підстрибнув. Він розтулив рота, ліхтарик випав і покотився по віку. У суцільній темряві поліціянт обернувся. До отвору, зсутулившись, зазирав чоловік у шерстяній шапочці. Араб, шукаючи навпомацки на землі ліхтарик, витиснув із себе: