Оксана Думанська - Оксана Думанська. Хоніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

— Це єдина причина вашої з'яви?

— Ні, — правдиво відповів Юрась. — Річ у тім, що віднедавна двоє осіб скаржаться на шантажні листи...

— І ви прийшли з книгою, щоб вгадати руку?

— Так.

— Можете це підтвердити офіційно?

— Навіщо?

— Пане Маґдебурку, мені за діточі оповідки платять копійки. А якщо я даватиму щотижня в суботнє число часопису одну кримінальну історію, то матиму гроші. Але ж ви знаєте, які прискіпливі редактори! Уже втретє переписую, а вони ніяк не вгамуються. Цього разу вчепилися в епізод, коли нишпорка шукав шантажника, підсовуючи йому для надпису книгу! «Пані, такого не буває!» Ніби все, про що пишуть, спочатку здійснюється... Ви потвердите, що були у мене з такої причини?

Юрась стояв ні в сих ні в тих.

— Та ж ви, панно Гелено, скривдили двох чоловіків...

— Облиште! Скільки чоловіки кривдять жінок! Той же Гершко, певно, уже повідав вам, що моє віно прогуляно в казині? Це я в нього в крамниці «забула» свого листа до татка, а потому підкинула шантажного. А шанований пан Фрідлянд? Та для нього неймовірне пережиття, що допізна свічу лямпу!

Сподіваюся, моє зізнання пом'якшить покарання?

— Вважайте, що справу вичерпано, — ввічливо відповів Юрась. — Але хто вигадав таку дивну назву: «Всесвітня шайка шантажистів...»?

— Моя приятелька — поетка.

— Передайте їй мій низький уклін: вона й навела мене на думку, що се якась гра.

Минуло зо два тижні. Однієї суботи Марта поклала перед чоловіком свіжого часописа.

— Це не тобі панна Кісельницька присвятила кримінального фейлетона? Поглянь: «Шантажні листи» — Ю. М.

бишек гнав на «форді» до президента Джорджа Кендела, не маючи сумнівів, що для вишколу американської молодіжі той усе ще потребує добрих виховників. Дорогою наш ковбой зупинявся підживити свого бойового коня, але сам не пив — не їв: у шлунку й досі холодило від згадки про палке прощання з Едною Мюррей — цього разу не вона цілувала свою жертву! Циганєвич тепер не виглядав на дешевого комівояжера, а радше на середнього бізнесмена, в якого попереду мільйонні статки. У внутрішній кишені маринарки гріла серце сотня долярів. Якщо ви гадаєте, що він завбачливо не приховав свій заробок в усіх можливих щілинах авта, то ви не знаєте наших краян.

За той час табір для новітньої молодіжі зовні не змінився: усі кавалки полотен з написаними гаслами висіли на місці, але було дивовижно тихо. Збишек зупинив авто і ввійшов у ворота. Порожньо...

— Джорже!

Циганєвичу не відповіло навіть відлуння.

Ну що вам сказати?! Ідея Генрі Форда виявилася нежиттєздатною — вихованці й виховники порозбігалися, як голодні пацюки з корабля. Проте в покинутих мешканнях ще можна було перебути.

Збишек рушив до господарських будівель, там надибав доброго пшеничного зерна, яке Фордові вихованці, певно, мали змолоти на борошно, напекти хлібів у власний пекарні і продати — із зиском для громади — навколишнім фермерам. У спіжарні [45] сховище, комора для зберігання хліба чомусь лежали на боках кілька лискучих, як летунське спорядження, бідонів. Три бляшанки мармоляди були приховані у валізці із слюсарними інструментами кимось із маминих синків, що їм забракло солодкого у суворому побутуванні під орудою президента Кендела...

У помешканні, в якому він колись заночував, просто на підлозі стояв слоїк з індичатиною, що застигла у смальці, — продукт домашнього виробництва, а на підвіконні лежав великий засохлий кавалок хліба — сухий, хоч об дорогу вдар.

— Хтось тішив свій шлунок таємно від усіх, — констатував Збишек тоном досвідченого нишпорки. — Значить, мають бути й порожні слоїки.

Порожні стояли рядами під ліжком.

— І що мені з цим усім робити? — питав сам себе Циганєвич, ніби на нього вже покладено обов'язок відновити життєдіяльність табору.

Але наш хлоп не має звички опускати руки. Не питайте, як він не вмер від нестачі харчів, та злучені бідони за три дні були готові прийняти першу брагу, яка тихо шумувала в діжі для тіста й відгонила мармолядою. Навіщо це було Циганєвичу, він не міг би пояснити навіть Форду, хоча б той схвально поставився до винахідництва з безвиході і, можливо, узяв би Збишека за приклад для американської молодіжі.

Та пильні і свідомі свого статусу американські полісмени, які не могли споживати алкоголь і лишень виловлювати призвідців та пачкарів, самі були ласі по тиху заковтнути келішок — другий, щоб не депресувати на дозвіллі. Вони вже примітили незалюднений табір Форда для таємних веселих вечірок і явилися туди якимось розгепаним автом. Збишек саме принюхувався до браги, чи не пора її заливати у сполучені бідони, як почув спочатку вурчання двигуна, а потім голоси збуджених чоловіків. Тікати? Куди? І він сміливо й по-господарськи вийшов назустріч. Полісмени вирячили очі.