Оксана Думанська - Оксана Думанська. Хоніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

— Чоловіче, ти, часом, не про шлюб підеш домовлятися з Гуляйгродським?

— Її за мене не віддадуть, — приречено прошепотів Юрась.

— Пусте! Ти хіба не знаєш, як одружувався Бісмарк? Він ще кадетом побачив на забаві дівчину і, навіть не знайомлячись з нею, написав її батькам листа, що хоче мати її за жінку. Ті відповіли: людині без посади і майбутнього нема чого сподіватися. Тоді він прийшов у їхній дім, поцілував дівчину, вклонився батькам і спитав: «То коли наше весілля?»... І прожив із нею все життя!

Тенор Гуляйгродський виявився типовим невротиком і боягузом. Він довго не міг згадати ні імен своїх тимчасових приятелів, ні їхнього одягу, ні їхніх облич. «А якщо вони мене знайдуть у Відні і вб'ють?» — хапав Юрася своєю білою, як тісто на Великдень, рукою.

— Такі мантії не беруть гріха на душу, — намагався бути спокійним Маґдебурко, бо ж це — Мартин тато.

Звісно, «неґоціанти» зникли, а швейцар, ображений замалий напивок, сказав по секрету Юрасеві, що один із них — молодший брат відомого фальшувальника Ізидора Маєвського — Леонард. Тепер треба було дочекатися ще одного його візиту, щоб прищемити пальці.

Юрась чи не вперше не бідкався, що не вдалося спіймати злочинців. Він і так отримав винагороду — право приходити до Марти. До своєї нареченої...

забеля прийняла освідчення Ніка Картера. А що могла вдіяти, якщо вдова Еммері тримала біля себе на короткому поводку? Трохи муляло сумління, адже законний муж, якому присягалася в костелі, самовдосконалювався за ґратами, не відаючи про її пересування світовими теренами. А Нік Картер дасть їй становище, гроші і... своє прізвище. З таким (не фальшивим!) паспортом можна буде почати нову справу!

Але наречений усе ніяк не призначав день весілля, посилаючись на справи. Так він узявся вистежити таємного торгівця алкоголем в Чикаґо, покинувши Ізабелю на кілька тижнів.

— Мила дівчинко, — заспокоювала її вдова Еммері, — його теж треба зрозуміти: хай звикнеться з думкою, що в нього є ти, що про тебе доведеться піклуватися...

— Це мені доведеться піклуватися про нього, — не стрималася Ізабеля, — старого, хворого, вередливого, нерішучого і непосидючого!

— Гнів псує красу і засліплює розум! — повчала вдова. — Смиренність — найбільший капітал.

— І хто на нього поведеться?

Ізабеля чекала на повернення Ніка, щоб випробувати на ньому пораду своєї благодійниці. Але не встигла...

У Чикаґо Нік швидко вирахував, звідки виходять молоді люди веселішими, ніж заходили: це було похоронне заведення Отіса Партілія. Він з полісменами нагодився вчасно, бо чоловіки, які прийшли купувати трумни, сиділи на них разом з дівчатами. Сам Отіс, що спровадив з Европи великий транспорт «засобу для бальзамування», частував гостей прозорою рідиною.

Тут серце Картера не витримало такого глуму — він заточився і впав навзнак, розкинувши руки, як герой вестерну від ворожого пострілу з-за рогу.

Ізабелі печальна звістка лиш полегшила життя. Вона одягла жалобу — вишукану чорну сукню з дорогого шовку і французький капелюшок з чорним пір'ям. Удова вдалася до клопотів з ритуалами та пошуком достойного місця для свого приятеля, адже Нік був самітником.

— Поглянь-но, моя дорога дитино, ось що пропонують! — раз по раз мовляла мільйонерка. І шелестіла сторінками газет.

«Ми продаємо й винаймаємо прекрасні, ясні кімнати для вічного спочинку . Кімнати тривкі, як піраміди, ціни дешеві . У мавзолеї небіжчик лежить так ви гідно, що йому не хочеться навіть вставати, і всі небіжчики переконані, що вмерти на те, щоби лежати собі в нашім мавзолеї, це правдива розкіш, У мавзолеї є апарати для нищення хробаків, і небіжчики дуже вдоволені, що жоден хробак не приходить до них у гості . Як відомо, мертві американці дуже не люблять вітру, і наш мавзолей побудований у місці, де вітру ніколи й не чути. Американці! Користайте з нагоди і старайтеся якнайскорше замешкати у вигідних гробах нашого мавзолею!»

— Як гадаєш, Нік би теж був вдоволений?

Картера поховали пишно, але не в мавзолеї. Після церемонії прочитали заповіт: майже всі свої заощадження він заповів на заснування премії свого імени, яку мали вручати щороку, у день його уродин, найудатнішому нишпорці з будь-якого кінця світу. Подання до нагороди мають писати потерпілі, всі листи скидатимуть у великий круглий барабан, крутитимуть його до того часу, аж поки у щілину не випаде одне з повідомлень про новітнього майстра таємного пошуку.