Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Ми хотіли б про щось з тобою поговорити, — відповів я йому.

— Про що саме?

Мій погляд ковзнув повз нього на містера Бейка, Гас миттю вловив блиск в очах і додав:

— А давайте так. Ви поки зачекайте кілька хвилин, погортайте журнали, а коли я звільнюся, поговоримо. Згода?

Ми з братом сіли. Джейк потягся по комікс «Запальний», який розповідав про маленького чортика, що через свій характер постійно потрапляв у халепу. А я підняв журнал «Екшн для чоловіків». На обкладинці було зображено чоловіка у вбранні для сафарі, який тримав потужну рушницю; поруч стояла зваблива білявка. На ній була дуже коротка спідниця кольору хакі, а блузка порвана саме так, щоб показати якомога більше її тіла та білизни. Обоє дивилися в очі зголоднілого лева. Жінка була налякана, а чоловік — спокійний та байдужий: точнісінько так я уявляв себе, якби опинився на його місці. Я розгорнув статтю, що мала правдиво зобразити історію чоловіка, на якого напали павуки на річці Амазонка. Однак встиг прочитати лише кілька рядків; пан Бейк закінчив свою справу, і ми з Гасом вийшли надвір.

— То що ти хотів мені сказати?

— Мама пішла.

— Пішла? Що ти маєш на увазі?

— Вона пішла з дому і зараз живе в діда та Ліз.

— Як тато? — Гас провів рукою по щойно обстриженому волоссю.

— Пішов до себе в кабінет, я не знаю.

— Гаразд, — він роздумував. — Добре, — він подивився на наш квартал. — Проїдемося з вітерцем?

І якою могла бути наша відповідь?!

Гас перекинув ногу через мотоцикл; я вчепився позаду, а Джейк сів у коляску. Уже за кілька хвилин ми були біля церкви. Гас припаркував свого «Індіана» й кивнув у бік будинку:

— Хлопці, ви поки пообідайте, а я повернуся за мить, — він попрямував до церкви, а я з братом — через дорогу до нашої оселі.

Перекусивши на кухні арахісовим маслом, фруктовим желе, картоплею та компотом, ми пішли у вітальню подивитися телевізор. Я думав, після маминого від’їзду дім накриє відчай. Вдихати темне повітря тієї кімнати, наскрізь просотане тютюновим димом, було гірше, ніж наповнювати легені смертю. Затоплена горем, мама заборонила нам відкривати штори. Батько з Емілем Брендтом намагалися її переконати, але її лютий опір виявився сильнішим. Правду кажучи, влітку ми частенько опускали штори, аби врятуватися від спеки, проте мамина жага темряви нічого спільного з тим не мала. Джейк стрибнув на диван і ввімкнув телевізор. Я підійшов до південного вікна, відгорнув спочатку одну штору, потім — іншу, і липневі зайчики застрибали спочатку на підлозі, а потім і на стіні.

Джейк підстрибнув і здивовано подивився на мене, ніби я порушив одну із заповідей. Потім він усвідомив свободу, що несподівано звалилася нам на голови, підбіг до східного вікна і смикнув штори. Нас затопило сонячне світло, а разом із ним прийшло й літо. Я був переконаний, що вдихаю маргаритки з пасовища за будинком, свіжість білизни, яку розвісила Една Свон, запах сусідського винограду від альтанки Генсона, п’янкий аромат зерна в елеваторах за коліями, і можу присягнутися, що відчував солодкавий присмак річкового мулу за два квартали від нас. Джейк стояв серед потоку променів і сяяв, як лампочка: усмішка розтяглася на обличчі так, що здавалося, наче в нього от-от мають луснути щоки.

Гас зайшов крізь передні двері, поклав руки на стегна і по-дружньому глянув на нас.

— Що вже зібралися робити?

— Нічого, — буркнув у відповідь. У думках крутилося, як нам дістанеться за штори.

— Уже не «нічого», — у руках тримав ключі від нашого «Паккарда». — На вас чекає прогулянка на конях.

Ми поїхали на північ від долини до полів. Машина пливла вздовж невеличких загадкових доріг, які звивалися між полями кукурудзи та сої, розмежовували ферми, стрибали по навколишніх містечках і миттю зникали. Нарешті ми опинилися в меншій долині, ніж та, що була викарбувана річкою Міннесота. Її вкривали поля люцерни, оточені білесенькими огорожами. Ми звернули з головної дороги на довгу ґрунтову алею, що вела в будинок із величезним хлівом та прибудовами, які тонули в листі дванадцяти кремезних в’язів. У тіні біля будинку стояла жіночка і дивилася нас. Коли ми під’їхали, вона підійшла ближче, щоб привітатися.

— Панове, — почав був Гас, — хочу вам відрекомендувати Джинджер Френч. Джинджер, це мої друзі — Френкі та Джейк.

Ми потиснули руки. Я подумав, що Джинджер Френч — найвродливіша жінка, яку мені коли-небудь доводилося бачити. Висока й гнучка, з довгим каштановим волоссям, що спадало на плечі. На ній була блакитна блузка з кнопками і чорні шкіряні чоботи для верхової їзди — мені це трохи нагадувало вестерн.