Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Я не збираюся це вислуховувати, Акселю! — скавчала Джулія Брендт, відскочивши подалі від мами.

— Щоб ти не приховувала, Джуліє, я те знайду, — мама кинула їй услід.

Аксель ще трохи повибачався і вийшов з будинку.

Запанувала тиша. Я уявляв, що саме така тиша панувала на полі бою по завершенню битви. Ми всі стояли, витріщившись на двері. Нарешті мама трохи пожвавішала і промовила:

— Хто б то не був, але варто йому подякувати. Брендтів виманили з їхньої схованки.

— Виманили, Рут? Вони ж не якась там дичина, яку ми хочемо підстрелити, — зауважив тато.

— Ні, але вони дорослі і повинні нести відповідальність.

— Відповідальність за що?

— Натане, невже ти не відчуваєш? Вони щось приховують від нас. Вони щось знають, проте не кажуть нам.

— Усе, що я бачу, — несправедливість, з якою місцеві жителі ставляться до Брендтів.

— Це тому, що ти виріс не тут. Брендтам завжди вдавалося ухилитися від відповідальності. Їм завжди все сходило з рук; усім це добре відомо. Але цього разу буде інакше.

Тато здавався розбитим і спантеличеним:

— Рут, як мені допомогти тобі позбутися злості?

— Думаю, ти можеш молитися, Натане. Ти ж робиш це якнайліпше?

— Рут, Господь не…

— Якщо ти ще раз згадаєш Господа, я піду з дому, присягаюся.

Батько перелякано зиркнув на маму — так, ніби вона щосили його вдарила. Він простягнув до неї порожні долоні, пропонуючи пустку:

— Я не знаю, як це зробити, Рут. Для мене Господь — це основа всього.

Вона пройшла повз нього до телефону, підняла слухавку і набрала номер.

— Тато, це Рут. Я можу пожити в тебе та Ліз? Та ні, лише на деякий час… поки що. Ні, все гаразд. Так, якщо підвезеш, не відмовлюся. Що швидше, то краще.

Вона поклала слухавку. Запала мовчанка.

Мама поїхала з валізою напханою власними дрібницями. Після дзвінка жодних умовлянь, аби вона зосталася, з таткового боку не було. Він запропонував їй піднести речі, проте вона відмовилась і сама відтягла їх до дідової машини. Двоє чоловіків потиснули один одному руки, вони зніяковіло стояли і дивилися, як мати вмощувалась у великий «Б’юїк».

Ми з Джейком спостерігали за дорослими з тіні ґанку. Після того, як машина повезла маму, тато повернувся в будинок. Збентежений, він зніяковіло подивився на нас, не знаючи, як дібрати слова. Нарешті він сказав:

— Мені здається, їй потрібно трохи часу. Їй важко.

«Дідько, нам усім нелегко!» — подумалося мені, та я лишив це при собі.

— Я буду у своєму кабінеті, — попередив тато і повільно почовгав до церви. Його трохи погойдувало, зараз він видавався мені загубленим мандрівником.

Джейк лінькувато гупнув по стовпі, що підпирав дах ґанку, і спитав:

— Що хочеш зараз робити?

— А розшукаймо Гаса.

Стояв погожий літній ранок, і я чомусь подумав про крамничку. Гасів мотоцикл підпирав вхід. Ми зайшли в приміщення — Гаса там не було. Пан Голдерсон саме розмовляв з клієнтом. Побачивши нас, він вибачився і підійшов ближче, ніби ми були якимись особливими.

— Хлопці, чим можу бути корисним цієї ранкової пори?

— Ми шукаємо Гаса, — відповів я.

— Він був тут, але пішов. Зазирніть у сусідні двері: думаю, він у перукарні. Я чув, хтось надебоширив у Брендтів уночі.

— Ми теж про це чули.

Голдерсон таємниче всміхнувся мені — точнісінько як Доул минулої ночі. Його очі не засуджували правопорушника, але вони чітко промовляли, хто є тим правопорушником. Звідкіля він знав? Може, Доул щось устиг розпатякати?

Я подякував за допомогу, і ми з братом рушили далі. І справді, він сидів у кріслі, закутаний у біле покривало. Гас нахилив голову, поки містер Бейк водив електричною бритвою по його шиї. Перукар підвів голову і гукнув:

— Хлопці, заходьте.

Містер Бейк підстригав і нас із батьком. Приблизно раз на місяць ми гуртом приходили до нього в перукарню, щоб привести себе до ладу. Мені подобалося бувати тут суботніми ранками. Запах олії для волосся, туалетної води, мільйон коміксів та журналів, які батько не дозволяв нам читати… Мені подобалися чоловіки, які тут збиралися: вони гомоніли собі і сміялися. Нагадували мені нас із Джейком з товаришами, коли ми всі гуртом зустрічалися на полі, аби потренуватися перед грою, а після спортивних занять вилежувалися в траві, пліткували про новини Нью-Бремена й потроху вивчали світ навколо.

— Френкі, Джейку, — усміхнувся Гас. Мені надзвичайно подобалося в ньому те, що він завше був нам радий. — Чого це ви тут?