Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

У батьковому голосі не було й дещиці злості, він намагався спокійно запевнити й переконати: точнісінько як під час проповідей, коли тато розповідав про Бога.

— Карле, хтось знає про це?

— Я нікому не розповідав, навіть Аріель.

— Але вона знала?

— Думаю, здогадувалася. Проте ми ніколи про це не говорили.

— Ти знав, що вона була вагітна?

— Сварка, про яку всі торочать, була через дитину.

— Дитину?

— Я сказав їй. Містере Драм, пробачте, але я думав, так буде краще. Я сказав, що знаю лікаря в Рочестері, який може їй зарадити.

— Аборт?

— Так, сер, аборт. Але вона і слухати не схотіла. Казала, що збирається народити дитину і виховувати її тут, у Нью-Бремені.

— Вона розповідала про батька дитини?

— Ні, жодного разу.

— Маєш думки щодо цього?

— Ні, сер.

— Вона втікала вночі, не знаєш до кого?

— Чесно, не знаю. Коли хотіла, Аріель могла бути дуже потайливою, що, власне, мені в ній і подобалося. Вона вміла зберігати таємниці — свої і ті, що їй довіряли. Я сподіваюся, це зостанеться таємницею. Містере Драм, Ви ж нікому не розповісте, що я Вам довірив?

— Ні, Карле.

— Я не знаю, що робитиму, якщо люди довідаються правду. Єдина причина, чому я розповів: Ви так само, як і Аріель, умієте зберігати таємниці. Я не хотів, щоб Ви вважали мене причетним до її загибелі, бо я ніколи того не зробив би. Я сумую за нею, я страшенно за нею сумую…

— Ми всі сумуємо.

Хтось відчинив двері в підвал. Я подумав, то повернувся Гас. Злякався, що він почне шуміти і тим самим викриє нас, тому швидко запхав дрантя в трубу. Ми з братом обернулися: на наш подив, у кімнату зайшов сержант Доул. Він був у формі.

— Я шукаю Гаса.

— Його тут нема.

— Біля церкви стоїть спортивна машина Карла. Він зараз із батьком? — Доул підійшов ближче.

— Так, — відповів я.

— Розмову закінчено?

— Так.

— Хлопці нишпорять?

Сержант підходив усе ближче і ближче, Джейк відступив крок назад.

— Є щось для мене? — Доул спочатку поглянув на мене, проте я був певний, що батько сваритиметься, якщо розпатякаємо почуте. Він став між мною та братом. Сержант повернувся обличчям до Джейка і нахилився:

— Скажи мені, Джейкі. Він зізнався в убивстві?

Джейк скривився. Пояснити, чи хотів він змовчати, чи, навпаки, щось розповісти, я не міг. Доул іще нижче опустив голову, міліметри відділяли його обличчя від братового.

— То зізнався чи ні?!

Губи Джейка затремтіли. Стиснувши кулаки, він виплюнув:

— Він не вбивця. Він педик, що б це не означало.

Очі Доула стали завбільшки із п’ять копійок. Він випрямився.

— Педик? Джейку, ти мусиш усе мені розповісти.

Тієї ночі я лежав у ліжку: таким спантеличеним я себе ще не пам’ятав. Занадто багато всього трапилося за один день. Спочатку сварка між Джулією Брендт і мамою, потім — материне дезертирство, приголомшливе зізнання Карла і насамкінець — наша з Джейком неспроможність протистояти Доулу, який не дав нам спокою, поки не вивідав кожну дрібницю Карлової розмови з татом. Замість сну в голові роїлися сотні думок, я почувався втомленим. Намагався розкласти все по поличках. Того дня трапилося щось набагато гірше; його годі було розтлумачити і зрозуміти, але на душі було мерзенно. Проста річ: на якийсь час я забув про Аріель і був щасливий. Господи, не минуло і тижня від її загибелі, її тіло ще навіть у землі не лежало, а я вже встиг про неї забути. Забуття тривало недовго — прогулянка з Джинджер Френч, приготування вечері з Гасом, а потім і сама вечеря з розмовами та сміхом. Її смерть знову повернулася з появою біля скляних дверей розбитого, морально знищеного Карла. Проте я почувався зрадником, найбридкішим братом Аріель, якого лишень можна уявити.

— Френку, — озвався Джейк.

— Що?

— Я оце думав.

— Про що?

— Про Карла. Про те, що він педик і таке інше.

Саме це слово зірвалося з братових вуст у підвалі і спровокувало хвилю цькування нас Доулом.

— Не промовляй більше цього слова, — попросив я його. — Якщо вже треба щось таке сказати, вживай «гомосексуаліст».

Саме цей термін мама час від часу вживала, розповідаючи про митців. У її словах не було зневаги. Я знав: для неї це не мало жодного значення. Проте в нашій хлопчачій компанії «педик» — то удар нижче пояса. Джейк мовчав.

— Вибач, що ти там казав? — перепитав я.

— Він боїться, що люди сміятимуться з нього, тому нікому нічого і не розповідав.

— І?

— Я не люблю говорити з людьми, бо боюся, що почну заїкатися, і з мене також почнуть глузувати. Я іноді почуваюся якимсь виродком.