— Сподіваюся, він цього не робив, — почулося з порожнечі від Джейка.
Ми бігли додому вулицею Тайлер. Саме мали вечеряти; не хотів, аби батьки хвилювалися, тому довелося йти швиденько. Я кипів від люті.
— Він це зробив і, сподіваюся, його посадять, — була моя відповідь.
Джейк змовчав, а я гаркнув:
— А ти хіба ні?
— Не дуже.
— Джейку, він занапастив Аріель, — я спинився й обернувся до нього. — Він убив нашу сестру. Якщо поліція його не вб’є, я зроблю це сам.
Брат відвернувся від моєї злості і пішов сам.
— І?
— Я не хочу більше вбивств, Френку. Я втомився лютувати. Я втомився від суму. Я щасливий, що мама повернулася. Я хочу лишень, щоб усе було знову добре.
— Але так не буде, не буде, поки Брендт не сидітиме на електричному стільці.
— Добре, — Джейк ішов далі.
Я брів позаду — не хотів більше бути поряд із ним. Волів зостатися на самоті зі своїм розбитим на друзки настроєм. Так і дійшли додому: Джейк — попереду, а я шкандибав позаду.
Мати порозкладала їжу по тарілках: залишки шинки для бутербродів, салат, шматочки дині, смажена картопля. Вечеряли разом, почувся гуркіт Гасового мотоцикла. Я підвівся і побачив, як він паркує «Індіана» біля церкви.
— Я все!
— Але ж ти майже нічого не з’їв, — заперечила мама.
— Я теж усе, — Джейк зиркнув у вікно.
— Щось ви підозріло швидко впоралися, — зауважив тато. — Що надумали?
— Нічого, — відповів батькам.
— Біжіть на вулицю і розважтеся, — всміхнулася мама. — Якщо побачите Гаса, перекажіть, хай заходить і пригощається всім, чим забажає.
Ми спустилися в церковний підвал. Вода шуміла в маленькій ванній кімнаті; коли дзюркіт стих, я озвався:
— Гасе?
— Хвилинку, — гукнули у відповідь.
За кілька хвилин вийшов Гас, обкутаний рушником довкола талії. Він усміхався.
— Як справи, друзяки?
— Ми шукали тебе, — відповів йому.
— Катався на мотоциклі. Вітер, що обдуває обличчя, дає мені відчуття свободи. Мабуть, і досі намагаюся позбутися згадки про тюрму. Щось серйозне, еге ж бо? — він уважно нас оглянув.
Гас стояв там у самому лише рушникові, а я переповідав усі свої міркування. Він уважно слухав і в кінці промовив:
— Господи, — шкрябнув свої груди. Потім додав: — Господи. Ви татові про це казали?
— Ні.
— Думаю, це варто зробити.
— Отже, ти згоден, що це може бути правдою?
— Сподіваюся, що ні, Френку. Проте слова варті уваги.
— Ти можеш побути з нами, коли розповідатимемо все татові?
— Звісно. Зараз лишень одягнуся.
Ми почекали нагорі в храмі. Джейк сидів у першому ряду, склавши руки на колінах — точнісінько так само, як під час батькової служби. Я походжав перед вівтарем, усередині все тремтіло. Сонце сідало, вітражне вікно на західній стіні, здавалося, ожило і вигравало численними барвами.
— Френку?
— Що?
— Може, не будемо розповідати татові?
— Чому це не будемо?
— Невже так важливо, хто вбив Аріель?
— Звісно, важливо. Це надважливо. Що з тобою?
— Я думаю.
— Про що?
— Френку, дива трапляються. Але не такі, як я собі уявляв. Розумієш, не такі, як воскресіння або щось на кшталт цього. Мама знову щаслива, майже щаслива. І це для мене диво. А вчора я не заїкався. І знаєш що? Я навіть гадаю, що більше ніколи вже не буду.
— Неймовірно. Я радий за тебе.
І це було щирою правдою, проте радість затьмарила страхітлива ворожість, яку я відчував до Еміля Брендта.
— Я лише хочу сказати: може, лишити все, як є? Віддати це в руки Господа і сподіватися на просте буденне чудо.
Я зупинився й поглянув на Джейка. Його простодушне обличчя… щось у ньому було таке — не знаю, яке дібрати інше слово, — щось дуже красиве. Я сів поруч із братом.
— Яким воно було? — спитав я в нього. — Твоє чудо?
— Воно прийшло до мене, — трішки замислившись, мовив Джейк. — Це було як сяйво, як голос. Я лишень…
— Лише що?
— Просто я більше не боявся. Можливо, інші навіть і подумати не могли, що це диво, але для мене це було саме так. Хочу просто донести тобі, Френку. Якщо ми довіримо все Господу, нікому з нас більше не потрібно буде боятися.
— Я думав, ти не віриш у Бога.
— І сам так думав, але помилявся.
У храм зайшов Гас:
— Гаразд. Думаю, ліпше про це поговорити тут. Мамі зараз таке знати ні до чого. Хто покличе тата?
Я знав: Джейк не піде, тому повернувся і вибіг із церкви. Сонце майже заховалося за небокраєм, пофарбувавши хмари над пагорбами тьмяною помаранчевою фарбою. Я зайшов до нашої оселі й одразу почув звуки піаніно — мама грала «Місячну сонату». Вона грала вперше після зникнення Аріель, і я зрозумів, який порожній без музики був наш будинок. Тато сидів на дивані і читав газету — звичайний недільний вечір, який заміняв собою всі ранкові й обідні клопоти. Я вже хотів зупинитися і вийти надвір. Я жадав повернутися до нормального життя так само, як прагнув викрити вбивцю Аріель. І зараз у моїй голові засіла страшна думка про причетність Еміля Брендта до загибелі сестри — зостатися з нею сам на сам я не міг.
Читать дальше