Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Ми заїхали в гараж, вимкнули двигун і сиділи вдвох, не рухаючись.

— Що ж, Френку?

— Я радий, що знаю правду. Проте я волів би її не знати. Нічого хорошого вона не принесла. Був такий давньогрецький трагік на ім’я Есхіл. Він казав, що той, хто вчиться, мусить страждати. Навіть того не усвідомлюючи, біль, що живе всередині, крапля за краплею живить серце аж поки в стані відчаю, супроти власної волі, прокидається мудрість. Мудрість нечуваної милості Господньої.

— Нечуваної? — запитав я.

— Тут не йдеться про щось погане чи зле. Думаю, йдеться про речі, які нам важко тієї миті усвідомити.

— Є благословення, які мені більш до вподоби.

Тато поклав ключі, взявся за дверцята, але з машини не вийшов. Він подивився на мене.

— Френку, є ще одна річ, якої я тобі не казав. Конгрегація Сент-Пола хоче, аби я став їхнім пастором. Я збираюся прийняти цю пропозицію.

— Ми переїжджаємо?

— Так.

— Коли?

— Десь за місяць. Перед початком навчання.

— Я думаю, це хороша звістка. Мама знає?

— Так, але Джейк поки ні. Треба піти і сказати йому.

— Тату?

— Так?

— Я не відчуваю ненависті до містера Брендта. Мені його шкода.

— Це хороший початок. Слід залишити це місто без сліду ворожості в серці.

Я побачив світлячка, що миготів у темряві. Було пізно, але я не рухався.

— Френку, щось іще?

І тут мене накрило, накрило Ворреном Редстоуном. Я знав, що шериф мав намір ще раз допитати Морріса Інґдала та Джуді Кляйншмідт, аби дізнатися більше про події тієї ночі, коли зникла Аріель. Однак їхньої провини в загибелі сестри не було. Редстоун занапастив мою сестру. Я зрозумів це тієї миті. Намагався втекти, аби не захлинутися від провини, але саме я дозволив двоюрідному діду Денні втекти через річку. Я не міг більше собі докоряти, втрачаючи опертя, тому розповів про все татові. Уся та жахлива історія лилася потоком з моїх вуст. Урешті-решт я відчув полегшення. Я боявся, що тато розгнівається і звинувачуватиме мене. А в найгіршому з випадків, навіть перестане любити. Проте замість цього він притис маківку моєї голови до своєї щоки і мовив:

— Усе гаразд, синку, все гаразд.

— Нічого не гаразд, — повторював я, схлипуючи. — А якщо вони ніколи його не впіймають?

— Тоді, гадаю, йому доведеться багато чого розповісти Господу при зустрічі, як думаєш?

— Ти не злишся на мене?

— Я так втомився від злості, Френку. Мабуть, я покінчив з цим назавжди, а ти?

— І я… Здається, я також.

— Тоді ходімо в дім. Я стомився.

Я відчинив дверцята, і ми пішли з татком у будинок. Гас і Джейк чекали на нас, а мама наповнювала оселю музикою.

Спекотні дні минали один за одним, а дощі напували землю. У серпні селяни батькових парафій потрошку почали перешіптуватися, що долина видається благодатною. Боронь Боже, було казати те вголос, але всі розуміли: на них чекає найкращий урожай за останні роки.

Мама почала підготовку до переїзду. Підозрюю, найтяжче було пакувати речі з кімнати Аріель. Вона довгенько там вовтузилася, і я часто чув її плач. Більшість сестриних речей ми не брали з собою до Сент-Пола. Тато віддав ці речі організації, що надавала допомогу сім’ям мігрантів, чимало з яких приїздили, аби працювати на полях.

Не лише наша сім’я залишала містечко, О’Кіфи також переїжджали. Мама Денні отримала нову роботу і збиралася вчителювати в Ґраніт-Фоллз. Свій будинок вони виставили на продаж, і другої неділі серпня Денні та його сім’я поїхали.

Тими днями Нью-Бремен викликав у мене незвичні почуття. Не можу сказати, чому так сталося: можливо, через наш переїзд, а може, й через усі перипетії, які трапилися того літа. Кожен закуток містечка був уже частинкою минулого. Ночами я іноді намагався розібратися, що саме відчуваю, проте все навколо видавалося надто заплутаним. Прожив тут п’ять років, найдовше, ніж будь-де, поки не оженився й осів зі своєю сім’єю. Я був дитиною, яка, можливо, занадто рано ступила на поріг зрілості. І тим містком стали всі трагічні події літа. Днями я чимало блукав, зазвичай на самоті; відвідував місця, що стали справжніми пам’ятками на згадку. Естакада, яка бачила найбільше страхіть тієї спекотної пори; кар’єр, де я отримав стільки дитячого задоволення, бо провчив Морріса Інґдала; крамничка Голдерсона і її крижані склянки з шипучою содовою. Блукав уздовж річки, зазирав у місцину, де Воррен Редстоун побудував навіс. Стіни вже майже зруйнувалися, а весняні паводки скоро змиють усі докази присутності людини серед природних пишнот. Вештався внизу біля будинку Еміля Брендта та його сестри, доріжками, що звивалася вгору повз тополі. Доріжками, якими несли мою сестру до річки. Потім стояв біля парку Сіблі з його чорною піщаною галявиною, подовбаною багаттями та феєрверками. Саме там бачили Аріель востаннє. Я намагався збагнути ці речі, але не міг.