Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

А потім мені на думку спала одна ймовірність, і за величиною та значущістю вона цілковито мене спаралізувала.

Брендт і батьки продовжували розмову, проте я їх не чув. Заціпенілий, я підвівся і спустився сходинками з ґанку. Тато щось спитав, і я пробурмотів у відповідь, що скоро повернуся. Перетнув подвір’я, потім минув сад, де працювали Лайза та Джейк, наблизився до воріт, які виходили на доріжку вниз через пагорб з тополями, коліями і річкою. Я заплющив очі, вдаючи із себе сліпого, намацав клямку на хвіртці, штовхнув її та пішов униз. Ішов повільно, міцно стуляючи повіки, обережно намацував собі шлях. Не так уже й складно було відчути різницю між товстими бур’янами на краєчку доріжки і самою доріжкою. Я проминув тополі і спустився до колій; спокуса розплющити очі була величезна, проте я втримався. Піднявся на дорожнє полотно залізниці — під ногами захрускотіли камінці, перечепився через першу колію, але втримав рівновагу і рушив далі. Перейшов по той бік колій, підошви тенісних кросівок відчували, як після твердої землі я ступив на м’якенький пісок уздовж річки. Урешті-решт я заліз по кісточки у воду, розплющив очі і подивився вниз на темну воду. Відступив крок назад і поглянув на верхоріччя. Я був за сотню метрів від піщаної галявини в парку Сіблі, де частенько влаштовували вечірки і востаннє бачили Аріель. Повернув голову й оглянув доріжку, якою спустився із заплющеними очима. Пройти нею можна було лише за умови, якщо добре знаєш цю місцину. Я чітко зрозумів, як саме Аріель потрапила до річки.

Батьки почали хвилюватися за мене і вирядили Джейка на пошуки.

— Що ти тут робиш?

— Думаю.

— Ти повернешся?

— Скажи, що дійду додому пішки. Пройдуся вздовж річки.

— З тобою все гаразд?

— Джейку, просто перекажи їм це.

— Гаразд, не злися на мене.

Джейк побіг собі, але потім обернувся:

— Френку, що трапилося?

— Перекажи їм мої слова. Якщо хочеш поговорити, повертайся сюди.

Важко дихаючи, Джейк повернувся через кілька хвилин — летів цілу дорогу. Він вмостився поруч зі мною.

Сонце потроху сідало, високі тіні тополь падали на колії. За п’ятдесят метрів бігла річка, а далі виднівся протилежний берег, затоплена низина з кукурудзою, що стояла зеленою стіною перед далекими пагорбами, між якими колись щосили несла свої води річка Воррен.

— Він убив її.

— Хто?

— Містер Брендт. Він убив Аріель.

— Що?

— Увесь цей час я звинувачував Воррена Редстоуна, не помічаючи того, що лежало прямісінько в мене під носом.

— Ти про що?

— Містер Брендт убив її. Він спочатку її вбив, а потім приніс сюди і викинув тіло в річку.

— Ти здурів? Він сліпий.

— Я заплющив очі, Джейку, і вдав, що сліпий. Спуститися сюди зовсім нескладно. Якщо я зміг це зробити, йому це також під силу.

— Навіщо йому кривдити Аріель?

— Тому що вона носила дитину — його дитину.

— Ні, він надто старий. У нього спотворене обличчя. Якби я не знав його так добре, до смерті налякався б, побачивши його.

— У тому і вся сіль. Ти добре його знаєш, і це анітрохи тебе не хвилює. Думаю, й Аріель не зачіпало. Вона була закохана в нього.

— Слухай, це якась цілковита дурня.

— Сам подумай. Вона безупинно говорила, що хоче поїхати до Джульярдської школи, а потім чомусь різко змінила рішення. Чому? Та тому, що містер Брендт тут.

— Можливо, це через Карла.

— Карл їхав навчатися в коледж. Він сам нам про це казав. Коли я спитав, чи любить він Аріель, чи збирається одружитися, він відповів, що ні. Зараз я розумію: це тому, що в нього не було до неї почуттів. З ким іще вона бачилася? Якби був ще якийсь хлопець, ми про це знали б. Вона бачилася лише з Емілем. Джейку, подумай сам. Аріель була тут майже весь час.

— Чому тоді про це не знає Лайза?

Я пригадав той день, коли стояв біля дверей її спальні, милуючись, як Лайза прасувала голою. Вона ж навіть не помітила мене.

— Джейку, вона глуха. Більше того, думаю, Аріель тікала вночі, коли Лайза спала.

— Але навіщо йому її кривдити? Він що, злився на неї? Який у тому сенс?

— Дорослі роблять купу речей, у яких годі знайти сенс, — я підняв камінь і жбурнув його у воду.

— Чому ж мамі й татові це не спадало на думку? Але якщо ти такий впевнений, чому вони — ні?

— Не знаю. Можливо, вони його так люблять, що навіть не можуть цього припустити.

— Що ж будемо робити? — Джейк притулив коліна до грудей і обійняв їх руками.

— Ми поговоримо з Гасом.

Знайти його було непросто. Передвечірньої суботньої години все позачинялося. Перевірили парковку «Роузі» — нема. Поблукали трохи містом, майже не говорячи; наші думки висмоктали будь-яке бажання вести поміж собою розмову. У голові постійно крутилася сцена смерті Аріель: містер Брендт несе її на плечах, як зібганий шмат тканини, перечіплюється дорогою і викидає тіло в річку. Я дедалі більше скаженів, у душі все переверталося. Навіть подумував піти до Еміля Брендта і тицьнути його носом у лавину звинувачень. Я уявляв поліцію, Доула, який його хапає і, вдягаючи наручники, запихає в машину, а злочинця везуть геть.