Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Тато відкашлявся і промовив серед тиші:

— Чи не хоче хтось інший прочитати молитву?

Ніхто не наважувався кинути слово, тиша ставала нестерпною.

— Я прочитаю молитву, — відповів чистий дитячий голосок поруч зі мною.

Я стояв приголомшений. Господи, людина, що наважилася заговорити, — мій брат-заїка. Джейк не дочекався на батькову відповідь, підвівся зі стільця і вклонився.

Я дивився на присутніх, жоден із них не міг змусити себе заплющити очі чи пропустити неминучу катастрофу, яка ось-ось мала статися. Відчайдушно молився, молився, як ще ніколи в житті: «Милий Боже, позбав мене цих мук».

— Отче Н-н-небесний, — брат зупинився.

«Господи, — молився я далі. — Убий мене зараз».

Мама встала і ніжно поклала руку на його плече. Джейк відкашлявся і зробив ще одну спробу.

— Отче Небесний, за Твоє благословення їства, наших сімей та друзів, які тут зібралися, ми дякуємо Тобі. Через Христа, Господа нашого. Амінь.

Усе. Більше Джейк не сказав нічого. Звичайнісінька молитва, пам’ятати слова якої не було жодного сенсу. Минуло близько сорока років від того моменту, як її прочитали, а в моїй голові вона звучить так само ясно, як і того дня.

— Дякую, Джейку, — промовила мама. Я побачив, як вираз її обличчя змінився.

— Дякую, синку, — тато видавався зачарованим і майже щасливим.

Люди почали повільно рухатись, ніби їх щойно звільнили з гіпнотичного полону, стали один за одним і почали накладати їжу на тарілки.

А я... я дивився на брата з глибокою пошаною, а про себе думав: «Дякую, Господи!».

Того вечора мама повернулася додому. Штори залишила розсунутими для прохолодного вітерця, який блукав вечірнім містом. Мама піднялася до спальні, тато пішов за нею.

Майже до півночі я лежав і думав.

Я не розпитував у Джейка про молитву — боявся привідкрити завісу таємниці. Я знав, ми почули диво. Диво, на яке я чекав весь час з моменту загибелі Аріель. Це сказав хлопчина, який ніколи у своєму житті не говорив понад трьох слів на людях без страшного заїкання, що змушувало його ніяковіти. Мама повернулася додому; мене сповнювала радістю думка, що диво звичайної молитви допоможе нашій сім’ї. Я не знав, чому Господь забрав Аріель і Карла Брендта, Боббі Коула та безіменного мандрівника, чи, може, це не було діянням Господа чи Його волею. Однак мені було чудово відомо: ця бездоганна молитва з вуст мого брата-заїки — дар Божий, який я тлумачив як знак, що дивним чином врятує Драмів.

Смуток і горе ще довго наповнювали дім. Чимало місяців після смерті Аріель я помічав, як мама плаче, думаючи, що її ніхто не бачить. Не впевнений, що краса її життєрадісної усмішки повернулася цілком, але те, що від неї зосталося, для мене важило набагато більше, адже я знав ціну тієї частини, що зникла назавжди.

Наступного дня в неділю Натан Драм провів три служби в церквах своєї парафії, і він відслужив їх бездоганно. Мати керувала хором, ми з Джейком сиділи на задньому ряді, як було завше. Гас теж був із нами. Доул поговорив із начальником поліцейського відділка: зумів усе владнати і домовитися, аби Гаса відпустили.

Здавалося, життя пішло своїм звичним плином, за винятком хіба того, що без Аріель усе було не таким, як колись, а Воррен Редстоун і досі був на волі. Я був упевнений, цей чоловік занапастив мою сестру. Навіть почав думати, що його вже ніколи не знайдуть і намагався зрозуміти свої відчуття щодо цього. Я боявся, що доведеться через усе життя пронести цей гріх, і треба було знайти спосіб, як із тим миритися далі. Злість через смерть Аріель ущухла; хоч я і досі боляче відчував її втрату, але смуток більше не діймав мене щомиті. Причина виявилась простою: загибель Аріель не лишила мене самотнім. Поруч було чимало близьких людей, яких я любив і про яких надзвичайно піклувався — Джейк, мама, тато, дід, Ліз та Гас. Почав думати про прощення, яке набуло неабиякого значення для всього подальшого життя, а не лише було частиною недільного пишномовства. Якщо Воррена колись схоплять, як я відреагую? Звісно, з одного боку, йшлося про відповідальність перед законом, проте мене турбувало щось інше — те, що тато плекав у моєму серці протягом усього життя.

Після останньої недільної служби Ліз із дідом приїхали на обід, Гас також зайшов у гості. У будинку лишилося вдосталь продуктів, які принесли мешканці містечка впродовж останніх гірких днів. Після обіду Гас помчав кудись на мотоциклі, а дід та Ліз повернулися додому. Мама з татом сиділи на ґанку і гойдалися в кріслах, я з братом бавився в м’яча на подвір’ї перед будинком. І хоч батьки говорили тихенько, я чув уривки їхньої розмови про Брендтів.