Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

Якщо Ерве Декамбре й проковтнув з тисячу слів, то, на Жосову думку, вони точно не задушать його, адже базікав Ерве часто й багато. Він ковтав і вивергав слова щодня, і часом те, що він казав, було зовсім не зрозумілим. Дамас теж нічогісінько не розумів. З одного боку, це заспокоювало, але з іншого, Дамаса складно було назвати дуже тямущим.

Жос висипав вміст скриньки на стіл і взявся відділяти «читабельне» від «нечитабельного», аж раптом його рука натрапила на великий і грубий брудно-білий конверт. Першого разу він навіть запитав себе, чи, бува, не грамотій — автор тих розкішних листів (у конверті лежало двадцять франків), які він отримував останні три тижні. Найбридкіших листів з усіх, що йому доводилося читати за сім років. Жос розкрив конверт і відчув, як предок зазирає йому через плече: «Бережи свої яйця».

— Заткайся, — мовив йому Жос.

Він розгорнув аркуш і тихо прочитав.

— А тоді, коли змії, кажани, борсуки та всіляка звірина, що водиться в глибинах підземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичні житла; коли фрукти й овочі вкриватимуться гниллю і черви виповнять їх (...)

Жос перегорнув аркуш, щоби побачити продовження, але текст на цьому уривався. Оповісник похитав головою. Багато дивних листів доводилося читати йому, але цей був поза конкуренцією.

— Божевільний, — пробурмотів Жос. — Багатий і божевільний.

Він відклав аркуш і хутенько розкрив інші конверти.

Ерве Декамбре прийшов на свій ганок за кілька хвилин до початку ранкового читання о восьмій тридцять. Він притулився до одвірка й чекав на прихід бретонця. У його стосунках з моряком-рибалкою панували тиша й ворожнеча. Декамбре так і не вдалося з'ясувати ні причини, ні початку цього. Він схилявся до того, що в усьому винен цей витесаний з граніту й, певно, жорстокий грубіян, котрий надумав руйнувати тендітний спокій його буття, який тривав останні два роки. Цей тип приходив зі своєю касою, недоладною урною і криками, і тричі на день виливав на міський майдан тонни всілякого лайна. Спершу Декамбре взагалі не звертав на нього уваги, переконаний, що той не протримається й тижня. От тільки «крикунська» справа моряка несподівано пішла вгору, і він уже завів собі клієнтуру, тому щодня збирав, якщо так можна сказати, повну залу, завдаючи тим чималого клопоту старому Ерве.

Але нізащо в світі Ерве не пропустив би такого, як і нізащо в світі не зізнався б у цьому. Тож він щоранку сідав на Ганку з книжкою в руках і слухав оголошення, опустивши очі й гортаючи сторінки. Насправді ж він не прочитав ні рядка. Час від часу між двома рубриками Жос Ле Ґерн кидав на нього швидкий погляд. Декамбре не любив цього короткого спалаху синіх очей. Йому здавалося, ніби Глашатай хотів упевнитися в його присутності, бо надумав собі, що піймав Ерве на гачок, ніби якусь завалящу рибину. Бо бретонець саме це й робив: адаптував до міських умов свої брутальні рибальські інстинкти й ловив тепер у свої неводи косяки перехожих, як раніше зграйки тріски. Професійний рибалка! Його круглій макітрі було байдуже — люди це чи риба, він ладен був випатрати всіх задля наживи.

Та сам Декамбре попався, і надто вже тонким знавцем душ людських він був, аби не помітити цього. І тільки ця книга в руках все ще відрізняла його сьогодні зранку від інших слухачів на майдані. А чи не було б достойнішим відкласти цю бісову книгу й тричі на день визнати себе рибою? Тобто переможеним книгогризом, захопленим безглуздими вуличними криками?

Цього ранку Жос трохи спізнився, а це було незвично. З-під опущених повік Декамбре спостерігав, як моряк поспіхом приходить і чіпляє порожню урну на стовбур платана — ту саму синю урну, яку Глашатай претензійно охрестив «Ван-де-Норуа II». Декамбре подумки поцікавився, чи не бракує морякові клепки, а ще він хотів дізнатися, чи давав капітан імена іншим своїм речам — столам чи стільцям. Потім він побачив, як Жос сильними, ніби у вантажника, руками розвертає свою важку сцену і ставить її на тротуар так легко, ніби пташечку. Потім жваво вискакує нагору, наче то облавок корабля, й витягує папірці з-під сорочки.

На нього покірно чекали з три десятки людей, і серед них — Лізбет. Вона нерухомо стояла, поклавши руки на стегна.

Лізбет наймала в нього кімнату № 3. А за оренду вона платила, допомагаючи по господарству в його таємному пансіоні. Її допомога була чудовою, неоціненною і незамінною. Декамбре постійно боявся, що одного дня якийсь чоловік украде його неймовірну Лізбет. А це трапиться, і то неодмінно! Високу, огрядну, темношкіру Лізбет було видно здаля. Жодного шансу сховати її від світу. Не сприяло цьому й те, що характер у неї був не з покірних, а голос — гучний. До того ж вона ніколи не соромилася висловлювати власну думку щодо всього. А найстрашніше — це усмішка Лізбет, яка, на щастя, не часто з'являлася на її обличчі, але завжди викликала нездоланне бажання кинутися в її обійми, притиснутися до її величезних грудей і лишитися там назавжди. Їй було тридцять два роки, і одного разу Декамбре її втратить. А зараз Лізбет напосілася на Вісника.