Фред Варгас: Мерщій тікай і довго не вертайся

— Ти міг би й промовчати про це.

— Скажеш таке: мені ж платили, щоб я читав, — і я виконував свою роботу. А якби я не прочитав, то пограбував би клієнта! А ми, Ле Ґерни, може, й вайлуваті мужлаї, але точно не розбійники. А драми, закоханості й ревнощі рибалок — то не моя справа. У мене була власна родина, про яку треба дбати. Раз на місяць я забігав у селище, щоб побачити дітлахів, сходити на месу та потрахатися.

Жос зітхнув у свою чарку.

— Ну й грошенят їм лишити, — впевнено додав пращур. — Жінка й восьмеро дітей, то не жарти. Але повір мені, з Ар Баннуром їм було всього вдосталь.

— Стусанів?

— Грошви, дурню.

— І скільки ж за це платили?

— Скільки мені бажалося. Якщо і є на землі товар, який ніколи не переводиться, то це новини; і якщо й існує спрага, яку неможливо втамувати, то це людська цікавість. Коли ти Глашатай, то ніби годуєш груддю все людство. І можеш бути певен: ні молока, ні ротів ніколи не бракуватиме. Гей, хлопче, якщо ти будеш так ото нализуватися, то ніколи не станеш оповісником. Це робота, що вимагає ясності думок.

— Не хочу тебе засмучувати, любий предку, — сказав Жос, труснувши головою, — але професії «оповісника» більше не існує. Навряд чи ти навіть знайдеш когось, хто хоча б розумів це слово. «Чоботар» є, а ось «оповісника» ти навіть у словнику не побачиш. Не знаю, чи цікавишся ти новинами після смерті, але тут багато чого змінилося відтоді. І вже нікому не треба, щоб хтось горлав їм у вуха на церковному майдані, адже в кожного є газета, радіо і телевізор. А підключившись до Інтернету в Локтюді, ти можеш дізнатися, хто всцявся в Бомбеї. Ось так-от.

— Ти що, справді мене старим дурнем вважаєш?

— Я інформую тебе, ось і все. Тепер моя черга.

— Мій бідний Жосе, ти вирішив здатися? Ану візьми себе в руки. Ти не втямив головного з того, що я тобі розповідав.

Жос підвів порожній погляд на привида прапрадідуся, який велично встав зі стільця. Як для свого часу, Ар Баннур був високим. А Жос і справді був схожим на цього мужлая.

— Глашатай, — мовив предок, з силою спираючись на стійку, — це Життя. І не треба мені казати, що більше ніхто не розуміє цього слова чи що його немає в словнику. Це радше Ле Ґерни виродилися настільки, що більше не гідні публічно озвучувати його. Життя!

— Жалюгідний старий дурень, — пробурмотів Жос, спостерігаючи, як пращур іде геть. — Бідний старий базіка.

Поставивши чарку на стійку, Жос загорлав привиду навздогін:

— І все одно я тебе не кликав!

— Може, годі вже, — втрутився офіціант, узявши його за руку. — Будьте розважливим. Ви ж заважаєте всім навколо.

— Та чхав я на всіх! — завив Жос, чіпляючись за стійку.

Потім Жос пригадував, що тоді два дрібніші за нього типи витягли його попідруки з бару «Артімон». Потім він брів, хитаючись, з добру сотню метрів. А прокинувся за дев'ять годин біля якоїсь багатоповерхівки за десяток станцій метро від бару. До полудня доповз до своєї кімнати, підтримуючи обома руками голову у вертикальному положенні, а тоді проспав до шостої години наступного дня. Боляче розплющивши очі, він вдивлявся у навіть не третьої свіжості стелю свого помешкання і вперто повторював:

— Жалюгідний старий дурень.

Минуло вже сім років, відколи Жос після довгих тренувань потрібно ж було підібрати правильний тон, поставити голос, знайти місце розташування, придумати рубрики, привабити клієнтуру, встановити тарифи — приміряв на себе застарілу професію «Глашатая». Ар Баннур. Він побував зі своєю скринькою в різних місцях у радіусі семиста метрів від Монпарнаського вокзалу (далеко відходити йому не хотілося), та зрештою два роки тому зупинився на перехресті бульвару Едґара Юне та вулиці Деламбр. Він приваблював до себе завсідників ринку й місцевих мешканців, офісних працівників і скромних службовців з вулиці Ґете. А ще він приманював частину людського потоку, що виливався з вокзалу Монпарнас. Маленькі щільні групки збиралися навколо нього, щоби послухати виголошення новин — звісно, слухачів було менше, ніж у прапрадідуся Ле Ґерна, та потрібно враховувати, що Жос виступав щоденно по три рази.

Натомість у його скриньці збиралася пристойна кількість повідомлень, у середньому — шістдесят на день. Зранку листів було набагато більше, ніж ввечері — ніч завжди виявлялася щедрішою на таємні записки. Кожне запечатане у конверт повідомлення супроводжувалося п'ятифранковою монеткою. П'ять франків за можливість почути своє оголошення, думку, запитання, кинуте паризькому вітру, — не так уже й багато. Спершу Жос установив було мінімальний тариф, але людям не хотілося, аби їхні думки продавалися за один франк. Це знижувало їхню цінність. А новий тариф влаштовував і клієнтів, і самого Жоса, який, працюючи сім днів на тиждень, отримував за місяць дев'ять тисяч франків чистими (у неділю він також працював).