— Штуки, — перебив його Адамберґ.
— Штуки, — підтвердив Декамбре.
— Знаєте, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, відриваючись від стіни. Він узявся вимірювати кімнату розважними кроками. — Тут особливий відділ — убивств. Тож, якщо ваша давня історія мала якісь наслідки, якщо вас турбують тим чи іншим чином, я не...
— Ні, — перервав його Декамбре. — Мова взагалі не про мене. Мова навіть не про злочин. Принаймні поки що.
— Погрози?
— Можливо. Анонімні послання, послання смерті.
Жос поклав лікті на коліна, і йому стало весело. О, грамотію не так уже й просто буде викласти свої примарні страхи.
— Які становлять загрозу життю якоїсь людини? — запитав Адамберґ.
— Ні. Це повідомлення про загальну руйнацію і катастрофу.
— Гаразд, — сказав Адамберґ, і далі походжаючи туди-сюди. — Проповідники третього тисячоліття? Проголошують що — апокаліпсис?
— Чуму.
— Послухайте, — сказав Адамберґ, витримавши паузу. — Це мало що змінює. І як вам її оголошують? Листами? По телефону?
— Через ось цього пана, — сказав Декамбре, вказавши на Жоса трохи церемонним жестом. — Месьє Ле Ґерн — професійний Глашатай, він продовжує справу свого прапрадіда. Оголошує новини кварталу на перехресті Едґара Кіне і Деламбр. Він краще це все пояснить.
Адамберґ повернув до Жоса трохи втомлене обличчя.
— Одним словом, — сказав Жос, — люди, яким є що сказати, лишають мені повідомлення, а я їх зачитую вголос. Нічого особливого. Потрібно лише мати гарний голос і пунктуальність.
— І? — запитав Адамберґ.
— Щодня двічі або тричі на день, — знову взяв слово Декамбре, — месьє Ле Ґерн знаходить ці коротенькі листи, що провіщають чуму. Кожне повідомлення наближає нас до початку епідемії.
— Гаразд, — сказав Адамберґ, беручи до рук блокнот. Цей різкий рух указував, що розмова добігає до кінця. — І давно це?
— З сімнадцятого серпня, — уточнив Жос.
Адамберґ завмер і швидко підвів погляд на бретонця.
— Ви впевнені? — запитав він.
І Жос побачив, що помилився. Не щодо дати першого химерного оголошення, ні, але щодо очей комісара. У каламутних водоростях його погляду загорівся яскравий вогник — ніби поплавець охопила мініатюрна пожежа. Ці спалахи загоралися і знову згасали, ніби маяк.
— Зранку сімнадцятого серпня, — повторив Жос. — Одразу після закінчення періоду стояння в сухому доці.
Адамберґ відклав блокнот і взявся знову крокувати. Сімнадцятого серпня вперше розмалювали четвірками паризьку багатоповерхівку на вулиці Шейо. Принаймні першу багатоповерхівку, про яку повідомили. Наступний будинок — два дні по тому, на Монмартрі.
— А наступне повідомлення? — запитав Адамберґ.
— Два дні по тому, дев'ятнадцятого, — відповів Жос. — Потім ці повідомлення так і посипалися. Починаючи з двадцять четвертого, вони приходили щодня, а останнім часом навіть по кілька разів на день.
— Можна на них глянути?
Декамбре простягнув йому останні збережені аркуші, і Адамберґ швиденько їх проглянув.
— Не можу зрозуміти, — сказав він. — Чому ви вирішили, що тут йдеться про чуму?
— Я з'ясував джерело цих уривків, — пояснив Декамбре. — Це рядки, взяті зі старовинних трактатів про чуму, а їх за довгі століття багацько назбиралося. Автор уже повідомляє ознаки, які передують розквіту чуми. А скоро він перейде безпосередньо до теми. Ми вже дуже близько. А в останньому уривку, ранковому, — сказав Декамбре, вказуючи на один з аркушів, — текст обривається якраз перед словом «чума».
Адамберґ проглянув сьогоднішнє оголошення.
(...) і ходять багато людей, ніби тіні на стіні, і бачать темну пару, що стелиться землею, наче туман (...) коли між людей бракує довіри, процвітає заздрість, ненависть і розпуста (...)
— Чесно кажучи, — сказав Декамбре, — я гадаю, що це трапиться завтра. Тобто сьогодні вночі для жертви. Так каже щоденник англійця.
— Хаотичні уривки з життя?
— Усе впорядковано. Записи датовано 1665 роком, роком великої чуми в Лондоні. І вже за кілька днів Семюел Пепіс побачить перший труп. Гадаю, завтра. Завтра.
Адамберґ поклав папери на стіл і зітхнув.
— А що ж, на вашу думку, побачимо ми?
— Гадки не маю.
— Без сумніву, нічого, — сказав Адамберґ. — Це справді неприємно, так?
— Еге ж.
— Але неправдоподібно.
— Знаю. Остання чума у Франції згасла у Марселі в 1722 році. Вона вже відійшла в легенди.
Адамберґ провів пальцями по волоссю, можливо, щоб трішки розрівняти його, подумав Жос, тоді зібрав папірці і повернув їх Декамбре.
Читать дальше