Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

— У моральному плані ці оголошення належать вам. І якщо я завтра піду до лягавих, то хотів би попередити вас про це. І найкраще було б, якби ви пішли разом зі мною.

Жос одразу вихилив свій кальвадос.

— Лягаві? Ви з'їхали з глузду, Декамбре! До чого тут узагалі лягаві? Зрештою, це ж не якась бойова тривога.

— Звідки вам знати?

Жос стримав слова, які готові були ось-ось зірватися з язика, через кімнату. Кімнату потрібно зберегти.

— Послухайте сюди, Декамбре, — мовив він, опанувавши себе. — У нас є тип, який, відповідно до вашої теорії, переписує старі тексти про чуму. Якийсь псих, скажімо, фанатик. Але якщо ми будемо звертатися до лягавих щоразу, коли якийсь пришелепкуватий розкриє рота, то в нас не буде навіть часу випити келиха.

— По-перше, — сказав Декамбре, випивши половину свого кальвадосу, — йому мало просто переписувати — він хоче, аби ви читали це. Тобто він анонімно висловлюється на міському майдані. По-друге, він рухається вперед. Поки що він на початку текстів. Він досі не зачіпав абзаців зі словами «чума», «зло» чи «смертність». Він розтягує прелюдію, але все одно рухається вперед. Ви розумієте, Ле Ґерне? Він просувається. Ось що серйозно. Він просувається. До чого?

— Та певно ж до кінця тексту. Це ж логічно. Ще не бачив кадра, який би починав книженцію з кінця.

— Багато книг. А ви знаєте, що там, в кінці?

— Але ж я їх не читав, цих бісових книжок!

— Десятки мільйонів трупів. Ось що наприкінці.

— Бо ви надумали собі, що цей божевільний збирається вбити половину Франції?

— Я цього не казав. Кажу лише, що він рухається до смертельної розв'язки, підповзає до неї. Він же нам не «Тисячу й одну ніч» читає!

— Ви кажете, що він просувається. А я б радше сказав, що він стоїть на місці. Уже місяць він маринує нас цими тваринячими оповідками то під одним соусом, то під іншим. Хіба ж це по-вашому означає «рухатися»?

— Я певен щодо цього. А пам'ятаєте інші оголошення, ті, які без початку й кінця розповідають про життя чоловіка?

— Звісно. Але це зовсім з іншої опери. Цей хлоп їсть, трахається, спить, і це все, що про нього відомо.

— Цей хлоп — Семюел Пепіс.

— А я з ним незнайомий.

— Дозвольте мені вам його представити: англієць, міщанин-шляхтич, який жив у сімнадцятому столітті в Лондоні. І працював він, до речі, у Морському Відомстві.

— Велике товстодупе цабе з портового керівництва?

— Не зовсім, але це не має значення. А важливо те, що Пепіс дев'ять років вів особистий щоденник, з 1660 по 1669 роки. Рік, який наш псих підкидає у вашу скриньку, — це рік великої чуми в Лондоні, 1665-й. Сімдесят тисяч трупів. Ви розумієте? День за днем дивні повідомлення наближаються до моменту її початку. Ми вже дуже близько до цього. Ось що я називаю просувається.

Уперше Жос стривожився. Те, що розповідав грамотій, — переконливо. Такою мірою, що і справді варто попередити лягавих.

— Фараони нас засміють, якщо ми скажемо їм, що тут якийсь псих розважається, читаючи щоденник трьохсотрічної давнини. Це нас вони посадять, кажу вам.

— Ми не казатимемо їм цього. Ми лише попередимо їх, що якийсь псих розважається, провіщаючи смерть на міському майдані. А далі хай уже самі викручуються. Проте в мене буде чисте сумління.

— Вони все одно нас засміють.

— Звісно. Саме тому ми не підемо до абиякого лягавого. Я знаю одного, який сміятиметься не так, як інші, і зовсім не з того, що інші. От до нього ми й підемо.

— До нього ви підете, якщо вам так хочеться. А щодо мого свідчення, я дуже сумніваюся, що вони приймуть його, як одкровення. Бо моє досьє, Декамбре, не таке вже й бездоганне.

— Моє також.

Жос подивився на Декамбре, нічого не сказавши. Браво. Браво, аристократе.

Мало того, що старий грамотій виявляється бретонцем із Кот-дю-Нор, так ще й був засудженим. Вочевидь, звідси і несправжнє прізвище.

— Скільки місяців? — стримано запитав Жос. Як справжній джентльмен моря, він не запитував про причини затримання.

— Шість, — відповів Декамбре.

— Дев'ять, — мовив на те Жос.

— Випустили?

— Випустили.

— Мене також.

Нічия. Після цього діалогу чоловіки серйозно помовчали.

— Дуже добре, — сказав Декамбре. — То ви йдете зі мною?

Жос скривився.

— Але ж це тільки слова. Слова. Вони ніколи нікого не вбивали. Це всім відомо.

— Ні, Ле Ґерне. Слова вбивали завжди, ось що відомо.

— Але коли?

— Відколи хтось вигукнув «Смерть йому!» і натовп повісив засудженого. Завжди.

— Чудово, — переможено сказав Жос. — А якщо вони заборонять мені працювати?