Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

— Наприклад, зараз. Треба попередити фотографа.

— Навіщо?

— Звісно, щоб зробити фотографії, перш ніж люди не змили їх. Якщо вже не змили.

— Але навіщо? — повторив Данґлар.

— Не подобаються мені ці четвірки. Зовсім не подобаються.

Ось і все. Найстрашніше вже сказано. Данґлар боявся фраз, які починаються словами «Мені не подобається це» або «Мені не подобається те». Лягавому не має щось подобатися чи не подобатися. Він має гарувати і думати, гаруючи.

Адамберґ зайшов у кабінет і побачив залишену Каміллою записку. Якщо він вільний, вона може заскочити сьогодні ввечері.

А якщо зайнятий, чи не міг би він попередити її про це? Адамберґ кивнув. Звісно ж, він вільний.

Задоволений життям, він підняв слухавку і викликав фотографа. Враз у кабінет зайшов похмурий, але заінтригований Данґлар.

— Данґларе, який вигляд мав фотограф? — запитав Адамберґ. — І як його звати?

— Три тижні тому вас познайомили з усією командою, — відповів Данґлар. — Ви потиснули руки всім чоловікам і жінкам. А з фотографом навіть розмовляли.

— Може, й так, Данґларе. Дуже навіть імовірно. Але це не дає відповіді на мої запитання. Який він? І як його звати?

— Даніель Бартено.

— Бартено, Бартено, не легко запам'ятати. Зовнішність?

— Сухоребрий, активний, жвавий. Часто усміхається.

— Характерні риси?

— Багато веснянок і майже руде волосся.

— Добре, дуже добре, — сказав Адамберґ, витягуючи аркуш із шухляди.

Він нахилився над столом і записав: «Сухоребрий, рудий фотограф».

— Як ви кажете його звати?

— Бартено, — відкарбував Данґлар. — Даніель Бартено.

— Дякую, — сказав Адамберґ, занотовуючи прізвище у свій записник. — Ви помітили, що в команді є один дурень? Тобто я кажу «один», але ж, може, їх і більше.

— Фавр, Жан-Луї.

— Так, він.

— І що ми будемо з цим робити?

Данґлар розвів руки.

— О, це питання світового масштабу, — сказав він. — Виховуватимемо?

— Старий, це займе років п'ятдесят, не менше.

— А що ви збираєтеся робити з тими четвірками?

— Ох, — відповів Адамберґ. Він розгорнув блокнота на сторінці з малюнком Маріз. — Ось які вони.

Данґлар краєм ока зиркнув на малюнок і повернув його Адамберґу.

— Там скоєно злочин? Насилля?

— Лише ці рисочки пензликом. Ну що, варто пройти подивитися? Доки тут немає ґрат, усі справи перенаправляють на Набережну Орфевр [14] Набережна Орфевр — поліційне управління. .

— Але ж це не причина робити невідомо що. Потрібно все організувати.

— Це не невідомо що, Данґларе. Запевняю вас.

— Графіті.

— І відколи це графери розмальовують сходові майданчики, та ще й у трьох різних місцях?

— Жартівник? Художник?

Адамберґ повільно похитав головою.

— Знаю, старий, — сказав Адамберґ, виходячи. — Знаю.

Фотограф зайшов у коридор і пробирався крізь будівельне сміття. Адамберґ потиснув йому руку. Сказане Данґларом ім'я миттєво вилетіло з голови. Певно, найкраще носити нагадування з собою у блокноті, щоб можна було миттєво подивитися. Він займеться цим завтра, бо цього вечора в нього Камілла, а Камілла — важливіша за Бретонно чи яке там у нього прізвище. Його наздогнав Данґлар.

— Доброго дня, Бартено, — сказав він.

— Доброго дня, Бартено, — повторив Адамберґ, вдячно глянувши на заступника. — Рушаємо. На авеню Італії. Абсолютно чиста робота — сфотографуєте мистецтво.

Краєм ока Адамберґ бачив, як Данґлар одягає свою куртку й ретельно обсмикує поли, щоб вона правильно сіла.

— Я їду з вами, — пробуркотів він.

Жос ішов по вулиці Ґете зі швидкістю трьох з половиною вузлів. Відучора він запитував себе, чи добре все розчув? Невже старий грамотій справді промовив: «Кімната ваша, Ле Ґерне»? Авжеж, він усе добре почув, але чи справді це означало саме те, що мав на увазі Жос? Невже це справді означало, що Декамбре віддасть йому кімнату? З килимом, Лізбет і вечерею? Йому, мужлаю з Ґільвінека? Звісно, саме це й малося на увазі. Що ж іще? А раптом, сказавши вчора таке, Декамбре сьогодні прокинувся засмученим і вирішив піти навспак? Чи не підійде старигань до нього після сеансу новин, аби повідомити, що йому дуже шкода, але кімната вже зайнята, і це лише питання пріоритету?

Ага, саме так і трапиться. Але не потім, а прямо зараз. Цьому старому позеру, старому боягузові просто відлягло від серця, що Жос не винесе його таємне мереживо на майдан. І в неконтрольованому пориві він віддав морякові кімнату. А зараз він її забере. Ось який він, Декамбре. Зануда і падлюка. Жос завжди про це знав. Розлючений Жос зняв свою урну і без особливих церемоній висипав її вміст на стіл у «Рол-Райдері». Якщо цього ранку йому трапиться якесь образливе для грамотія повідомлення, то, цілком імовірно, він його прочитає. Падлюка падлюкою поганяє. Він нетерпляче проглянув послання, але нічого такого не знайшов. Натомість знайшовся грубий конверт кольору слонової кістки і тридцять франків усередині.