Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Не обдурите, громадянин начальник? Чи як вас там за званням, бо я з переляку забув?..

— Раз сказав, значить, сказав. Іншої роботи у мене немає, крім таких, як ти, придурків обманювати. Він що, цей фраєр, потім трупи родичам за викуп віддавав?

— Та ви що! Такі жахи тільки в казках братів Грімм можна здибати. Не з його розумом.

— То може, помста? То штука страшна. Роками може в людині сидіти, а потім в один момент як довбоне!..

— Яка там помста? Це якби в Сицилії десь чи у нас на Кавказі… А цей йолоп максимум до чого допетрає — так це кривднику хату спалити. І то — як жінка з тещею накрутять. Нє-є-є, помста — то зависока для нього матерія.

— Ну не в ліжко ж він їх до себе клав!

Копач тяжко зітхнув, засопів, відвів очі і нарешті наважився:

— Розумієте, зараз менти обклали всі м’ясні магазини, ані грама дешевого м’яса наліво не піде. От він і мусив викручуватися.

— То що ти хочеш сказати — він їх їв?

— Тю на вас, вибачайте. Таке придумаєте! Ця морда куркульська їх ондатрам згодовувала.

Господи, а мама збиралася мені на базарі хорошу хутряну шапку купити! Ні, краще вже до пенсії у кролику добігаю. Вони вже точно вегетаріанці.

Я одібрав у затриманого цвинтарника нове вичерпне пояснення, порвав і викинув старе і відправив автора в капезе. На порозі він затримався і жалібно сказав:

— А що ви мені пришиєте, щоб я хоч до суду дожив?

— Від мертвого віслюка вуха.

— Не зрозумів…

— Ільфа і Петрова читати треба, а не «Вечірку». Ті дві обручки, що у тебе вилучили при обшуку, пам’ятаєш?

— Та то покійних батьків, царство їм небесне. Остання, можна сказати, пам’ять… Як мені кепсько було, а не пропив!

— Покійних, кажеш? Ну, то виходить, що батьки у тебе — японці. І загинули вони у Хіросімі.

— А це ще чому?

— А тому що обручки ці, ти мені вже вибач, я власноручно в домовину поклав — перед похороном. Тобі, для принади. І не підскакуй, не підскакуй… з письмового дозволу родичів покійної. Золото, щоправда, циганське, але хто його в темряві, при ліхтарику розбере? Та не це головне. А те, що мій друг-експерт попередньо відніс ці мідяки в інститут ядерної фізики і там їх кудись встромив, мало не в реактор. Вони тепер радіоактивні. До речі, якби ти їх пару днів у кишені поносив — був би гаплик твоїм дітородним функціям. Хоча — нащо вони тобі в зоні?

— Начальник, так за жартики з золотом ви ж самі знаєте, скільки ліплять!

— Скільки не дадуть — всі твої. Зате живий будеш.

На моє здивування, нутрієвода-раціоналізатора в кабінеті Старого вже не було. А Підполковник, оточивши себе хмарою смердючого цигаркового диму, дочитував якісь папери.

— А де затриманий, товаришу підполковник?

— Відправив у капезе. Бо толку ніякого. Мовчить і тільки повітря псує.

— То добре, що ви його відправили. Ціліший буде. У мене ось для вас подаруночок. Почитайте, що тут підсобник виспівав.

Старий прочитав.

Потім він підійшов до вікна, розчинив його навстіж і визирнув, наче приміряючись: якщо з такої висоти, скажімо, когось викинути, то що з нього залишиться? Потім акуратно зачинив віконниці, повернувся і сказав:

— Знаєш, Сирота, такого навіть фашисти не робили. Вони трупи спалювали, що було, то було. Але щоб скотині згодовувати…

Від автора:

Ані Олекса, ані навіть Старий у ті часи не знали про матеріали, які мав у своєму розпорядженні шведський «Червоний хрест». Справа в тому, що до 1941-го року в деяких тюрмах НКВС ув’язнених «ворогів народу» годували… людським м’ясом. Тобто, бренними останками їхніх же товаришів по нещастю, розстріляних за вироками «надзвичайних трійок». Зокрема, це пророблялося у Львові, Дрогобичі, Станіславі… Правда виплила лише насамкінець короткої Горбачовської епохи.

Олекса Сирота:

Старий ще покрутив мовчки головою, розколупав чергову пачку «Біломору» і поцікавився:

— Що наміряєшся робити, Олексо?

— Зображати півня зі старого дитячого анекдоту. Це коли знесла курочка яєчко, велике-превелике. Дід з бабою дивувалися-дивувалися, та й так і не здогадалися, що за дивина. А півень підійшов, глянув і каже: «Ви тут посидьте, а я пішов сусідському індику дзьоба чистити!»

— А хто у нас сьогодні за індика, Сирота?

— Та отой чмур з обехаесес, котрий із розбазарюванням м’ясопродуктів боровся… Я б його, будь моя воля, забив би цвяхами в труні, прикопав — і хай би він чекав, доки його той ондатровод викопає.

— Гуманіст ти у нас, Сирота. Тільки всіх закопати, хто цю дурницю впоров, — ніякої братської могили не вистачить. Здогадуєшся, звідки ініціатива пішла?