Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Жартики ж нині у колгоспного селянства, скажу тобі, друже — від двох до п’яти. І то без амністії, бо вона по цій статті буває тільки під круглі дати. Чого ж ти мені одразу не сказав?

— А якби вас, громадянин начальник, спочатку по зубах, потім мордою об «Жигуль», каблуком по шиї, а потім отут, у кабінеті — знову в зуби? Ви б либонь, не те що такі дрібниці, ви б дату свого народження забули.

— Відновилася, кажеш, пам’ять? То добре. Ну, то що ж виходить? Тому, хто цей жарт придумав — по максимуму, а вам, як виконавцям, — по мінімуму. Непогано, непогано. Одного ти тільки не врахував. Такого собі платтячка.

— Якого платтячка?

— З червоної шотландки. Яке ти зі своїми друзями з іншої покійниці зняв і загнав у комісійний. А цю бідолаху куди діли? Теж на чийсь город підкинули?

— Не було нічого такого.

— А чого ж уся порожня труна у твоїх пальчиках?

— Ну, так ми ж її теє… і забивали, і опускали…

— От бачиш — правду лікарі пишуть, що алкоголь згубно впливає на інтелект. Сам же щойно визнав, що плаття тобі знайоме і що ти це поховання здійснював разом зі своєю групою товаришів. А щодо відбитків — так вони не тільки зовні, а і всередині. І то в таких місцях, де їх можна понаставляти лише за однієї умови. І ти знаєш, за якої.

— По цьому факту давати свідчення відмовляюсь. То все наклеп. Хай директор відбувається. У нього, бачите, покійники пропадають, а він на нас котить, на робітничий клас.

— Ти знаєш, ще п’ять хвилин — і я візьму в руки червоний прапор і піду разом з тобою виганяти з контори буржуя-директора, котрий знущається з пролетарів. Хоча ні. Я піду туди, куди мені захочеться. Наприклад, пити каву з коньяком. А от ти підеш звідси на той світ. Щоправда, з короткою пересадкою у діда Лук’яна.

— А чого це раптом на той світ?

— А того, що з тобою в СІЗО нещасний випадок трапиться. Так мені здається. Який саме — чітко не бачу. Може, впадеш з горішньої койки і скрутиш в’язи. Або невдало перечепишся на сходах, коли вестимуть на прогулянку. Ти знаєш, що у Лук’янівці майданчик для прогулянок не у дворі, а на даху? І не дізнаєшся, бо не дійдеш.

— Ну, ви прямо як якийсь Вольф Мессінг!

Від автора:

Вольф Мессінг — одна з найтаємничишіх особистостей двадцятого століття. Йому приписують унікальний талант не тільки фокусника, але й гіпнотизера, провидця і телепата. Документально підтверджено, що після арешту в окупованій фашистами Варшаві у 1939 році він навіяв наглядачам і охороні, аби ті випустили його з камери і вивели з гестапівської в’язниці на вулицю. Не маючи жодних документів, Мессінг спокійно доїхав у поїзді до тодішнього кордону з Радянським Союзом і змусив німецьких та радянських митників та прикордонників пропустити його без жодного запитання. Помер у середині семидесятих, залишивши про себе короткі мемуари, надруковані в журналі «Наука и религия». Ніяких секретів він, звичайно, не відкрив, забравши їх з собою в могилу.

Олекса Сирота:

Старий, як завжди, виявився правий. З моїм недовченим юристом-футболістом я мав усі шанси наплакатися. Класична ілюстрація до старовинної філософської тези, що зовнішність часто буває оманлива. Ну, нічого, голубчику. Я тебе на найвищих досягненнях науково-технічного прогресу візьму. Глянемо, з ким ти тоді мене порівняєш. Із самим Ейнштейном чи тільки з професором Капицею, котрий академічну науку перетлумачує по телевізору для дебілів?

— Мессінг — не Мессінг, можу й помилятися. Може, й не впадеш ти з горішньої койки і на сходах не перечепишся, а чекає тебе зовсім інша несподіванка. Ну, наприклад, блатні на етапі подушкою придавлять. Чи в параші втоплять. Є у них такий невибагливий жартик над ссученими.

— А чого це я раптом ссучений, коли я навіть блатним не був? Глеваха — то ж не зона, а лікувальний профілакторій.

— А того, недовчений ти мій, що ота покійниця, з якою ти так непоштиво повівся, — то дочка одного дуже великого злодійського авторитета-законника. Ти ще на «воронку» до СІЗО не доїдеш, а туди вже «малява» прийде. І тут остання «шістка» за честь вважатиме перед злодійським королем вислужитися.

Копач мовчав. Тільки змок увесь і підборіддя затремтіло. Ти диви, ще не всю свою образну уяву пропив.

— Що я тобі скажу? Шкода мені тебе, дурня. Не знаю, який з тебе футболіст був би, але адвокат вийшов би непоганий. Проте, знаєш приказку про гайку на кожен хитрий болт?

— А як правду скажу, то що ви зробите?

— Ти спочатку правду скажи, точніше — запиши. А потім, коли ти її прокурору підтвердиш і на суді показань не мінятимеш, то можна буде подумати, як тебе з цієї халепи витягти. Переграємо статтю, якщо коротко… Так для чого фраєру труп потрібен був? І куди ви ту бідолаху діли, чиє плаття в «коміс» здали? І скількох іще ви небіжчиків потривожили? Бо у мене є графік чергувань твоєї бригади і дозвіл на ексгумацію, якщо треба буде, то і всіх могил на цвинтарі, починаючи з дня твого народження.