Марина Соколя - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Ян поблажливо кивнув. Свідок поквапом підпалив цигарку; пальці його ледь-ледь тремтіли.

Мартин тим часом хвацько керував підлеглими — з кабінету лунали його вимоги фотографувати те і се, взяти «пальчики» тут і там, оглянути тіло на предмет якихось жахливих плям, взяти проби крові, волосся та іншої параферналії. Янові ставало дедалі незатишніше; погляд його відсторонено спинився на переповненій попільничці.

— Зайдіть-но сюди! — визирнув з кабінету Мартин.

Ян здригнувся, висмикнутий з тривожного заціпеніння.

— Я?

— Ага, і ви, пане Сегал. Гляньте, чи не зникло чого.

Зайшовши до покою, Ян ледь не перечепився через ноги небіжчика. То був великий, опасистий чоловік з довгою клоччастою бородою. Права половина голови залита брунатною живицею, обличчя… жовте, зморшкувате, скорчене в якійсь неймовірній зловтішній гримасі.

— Цікавий рігор мортіс, правда? — із фаховим завзяттям звернулася до а жіночка.

— Угм? — лише й спромігся промовити він.

— Ну — лице, — пояснила вона, — і долоня. Ніби намагався щодуху когось дряпонути.

— А-аа! Дивовижно! — підтримав її Ян.

Аби відволіктися від млосного видовища, він взявся розглядати кімнату. Книжки громадились тут, мов у порохнявому архіві, полиць, вочевидь, бракувало, але попри те книжки і папки були складені з якоюсь невротичною ретельністю. На стінах містилися репродукції середньовічних гравюр, натоптаних містичною символікою, схемами і каліграфічними написами. Неподалік від письмового стола висіла дошка, поцяткована гачечками незнайомого письма. Придивившись до палітурок, Ян знайшов лише кілька назв бодай-би латиницею — «Наууе ha-Nefes», «Sefer Jesirah», «Sefer ha-Zohar»; решта ж книжок хизувалися ошатною чужорідністю, яка самовладно викликала передчуття темних таємниць.

Роззирнувшись, Ян побачив свого приятеля, що в задумі спинився над тілом власника кабінету. Мартин обурено позирав на небіжчика, мовби той умисно чинив спротив слідству.

— Проблеми? — поцікавився Ян, поки Мартинові колеги завзято вивертали шухляди.

— Та жодних! — дратівливо чмихнув той, — окрім того, що мені тяжко уявити самогубцю, котрий пальнув би собі в голову, після чого ретельно позбувся зброї, а потім приліг ось у невимушеній позі… Може ти таких знаєш?

— А ти певен, що йому ніхто не допоміг?

— Ха! — знизав плечима Мартин. — Отже, ти гадаєш, вбивця замкнувся із жертвою в кабінеті, а, скоївши злочин, просочився крізь замкову щілину?

— А вікна?

— Ой, не вчи єврея комерції! — реготнув Мартин. — Тих вікон ніхто не торкався уже роки зо три… кажу тобі, як холостяк зі стажем!

— Пане інспектор! — раптом покликала Міранда. Вона схилилася над стільницею з пакунком чорного порошку та щіточкою для знімання відбитків; брови зведені в іронічному зачудуванні, — гляньте, який цікавий ефект!

Мартин, а за ним і Ян, потупцювали до столу. На стільниці гладенького світлого дерева зметена щіткою купка порошку, коло краю — відтиски долонь, а трохи далі — чорна фігура, мовби хтось у задумі малював пальцем по лакованій площині. То була, очевидячки, якась літера, яка, проте, не мала нічого спільного ні з кирилицею, ані з латиницею. Вже швидше вона була подібна на ті чужинські знаки, що прикрашали палітурки талмудів на полицях.

— Пане Сегал! — звернувся Мартин до свідка. — Як гадаєте, що це отут?

Зажурений красень коротко глипнув на стільницю.

— Мем, — відказав він.

— А детальніше можна? — попрохав слідчий, при чім Ян не міг не відзначити, що Мартинів голос аж сочиться притаєним поглумом.

— Авжеж, — відказав молодик, неприязно зиркаючи на слідчого, після чого усміхнувся погордливо і заходився тлумачити, — мем, тринадцята літера алфавіту, гематрія якої складає сорок, літера відкрита і закрита, нею називає себе Мелех — цар і Малхут — царство, а ще — сефіра, чия присутність у світі є найбільшою в ніч з п’ятниці на суботу.

Мартин отетеріло озирнув колег, що аж покинули свої клопоти заради такої оказії.

— Свідку, що це ви верзете? — поцікавився слідчий.

Той зневажливо знизав плечима.

— Та це ж… — Ян насупився, збираючи докупи рештки давноминулої освіти, — з якої саме дисципліни давав уроки покійний Яков Левін?

— Каббала… — крізь зуби промимрив Дан Сегал.

— Аж он воно що! — глузливо розсміявся Мартин, — так би і сказали! Гаразд, пане Сегал, а кому саме викладав ваш покійний шеф цю поважну науку ?

— Можу показати списки… — повідомив секретар.