Марина Соколя - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— Отже, Богемія… — примруживши сизе око крізь тютюновий дим, промовив Гадюка, — ага… уггм… То що ми маємо?

Ян ледь зіщулився, тамуючи бридливість — Величка мав хворовите лице задавненого п’яниці та дивну звичку посилатися на себе у множині. Тут, однак, було не до вибору.

— Цей ваш ориґінальний прожект… Так-так…

Гадюка покопирсався у паперах і зрештою підвів на прохача свій каламутний гадючий погляд.

— Ми тут переглянули ваші викладки, пане Рейвах. Дотепні, мусимо відзначити ідеї, і цілком, скажімо так, самобутні… Але ж, сподіваймося, пане Рейвах, ви усвідомлюєте, — цілком неприбуткові… Вимагають невідплатних, на жаль, так, невідплатних інвестицій…

Зараз-таки чутливе Янове серце гепнуло долілиць, та там і лишилося, катаючись між брудних недопалків, аж до завершення тих нещасних відвідин. Мрія його, пещена й голублена палкіше від коханої, ниньки заклякла, непритомна, потребуючи невідкладного медичного втручання.

А втім, надія іще десь-таки жевріла. Так, принаймні, сказала Іда, а Іда була циганкою, яка ніколи не бреше.

Сталося так, що, вибравшись із Величчиного кубла, повен люті й кривди, Ян перестрів тих-таки циган, на чию барвисту появу так невдало сперлися його сподівання. Тепер уже, поглянувши зблизька, Ян не міг не відзначити умисної ошатності їхніх уборів, ну і, певна річ, не міг не впізнати свою давню знайому, напівциганку, напівморав’янку — співачку Іду Кролеву.

— Теж, либонь, жебрати ходив? — непохибно встановила молода циганка. — І як? Перепало що?

— Якби ж то… — тяжко зітхнув невдатний губернатор радіоефіру.

Іда взяла його під лікоть, спочутливо зазираючи в очі.

— Це ж твій давній клопіт з новою станцією? Що тобі Гадюка сказав?

— Та… — скривджено потис плечима Ян, — каже, нема зараз коштів. Ігнац Шварценберг, на чиї гроші всі ми тут крутимось, має якісь інші витратні справи, ну і не до мене тепер, з моєю бідою…

— Оно як, — зітхнула Іда, — він і нас із тим же відправив… Але слухай сюди!

Вона відступила на крок, сяйнувши лукавим чорним оком.

— Давай, знаєш що? Давай, я тобі поворожу! Ну, і собі, заодно… Циганка я чи ні?

— Наполовину, — уїдливо виправив Ян.

— То не важить, — серйозно сказала співачка, — ну то слухай… А, і для порядку, дай сюди свою долоню!

Вона ухопила приятелеву лівицю і, кумедно напнувши губу, заходилася щось там зосереджено розглядати.

— Значить ось що, — промимрила вона, — спершу все тут якесь темне й химерне… Коли ти руки мив востаннє, га? Та жартую, жартую! Спершу, кажу, спіткає тебе несподіванка, яка принесе тобі любов і удачу… А це — дві осібні пісні, сам знаєш! Потім ти довго не знатимеш, який зробити вибір, а з часом бажання твоє так чи так здійсниться.

Ян глипнув на свою долоню.

— Отаке там написано? А про Шварценберга нічого немає?

— Оце ще! — глузливо пирхнула циганка, стряснувши рясним монистом. — Я тобі хто — ворожка чи міська довідка?

Ян нарешті розвеселився.

— Ну гаразд! Давай так — справдиться твоє пророцтво, візьму тебе на станцію вести власну циганську програму! Згода?

Іда пожувала густо-червону губу.

— А що? Воно якраз би здалося… Дивись же, не кажи потім, що зле обмовився!

— Та щоб я здох! — заприсягся Ян, прощаючись з ворожкою.

Життя поволеньки повертало втрачені барви. Янові заманулося повештатись містом, зазираючи до кав’ярень та книжкових крамниць, постояти над вухом коваля-віртуоза зі Староміської площі, розворушити стоси старих листівок на блошиному ринку коло ратуші, купити, нарешті, смажених каштанів з корицею і просто собі усмак побити байдики, втішаючи себе, мав зарюмане маля — солодким цукерком.

Каштани були гарячі, якраз добре присмажені, пакуночок брунатного паперу випромінював пахощі лісу і вогнища. Щойно Ян притулився до кам’яного водоймища, аби зручніше вдатися до імпровізованого сніданку, як в кишені бридко й вимогливо зателенькав телефон. «Хата» — писало на екрані. Це, певна річ, Міла зі своїми зворушливими потерпаннями за його справи. Колись раніше… — подумав до себе Ян, незворушно дивлячись на екран телефону, що аж дрижав з нетерплячки, — колись раніше, коли він жив собі сам, «хата» була мовчазною і байдужою до його позахатніх справ… Тепер — на жаль? на щастя? — все цілком інакше. Зітхнувши, Ян вимкнув звук і, поклавши осоружного апарата до кишені, приділив нарешті належну увагу ще не застиглим каштанам.

Питання, однак, залишалося нерозв’язаним. Що йому тепер — вертатись додому, відпочити перед нічною зміною? Воно і варто би, тільки не хотілося, хоч плач. Пояснювати оте все Мілі, приймати її щиросердні, лагідні втішання… Заради Бога! Лише не це!