Марина Соколя - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Лишалося, отже, тільки одне — піти до гладоморні. «Гладоморні», тобто. Набратися наснаги вкупі з кавою чи як вже там складеться.

«Гладоморня», хоч про що би не свідчила ця містка назва, була пивницею, чи, як тут казали — господою. Голодом, тут, певна річ, не мордували, але ішли сюди не за тим аби попоїсти, тож, коли черговий п’яничка хитливо рушав надвір, завсідники звично глумилися, що то йому, мовляв, від голоду макітриться.

Такі назви набули популярності ще в часи Першого Університету, коли прикметами спудейської пиятики стали свобода та блюзнірство. В місті якось водночас забракло святого, зате стало якраз удосталь кумедного. Так і повелося — пивниця «Пекло» упритул до монастиря, ресторація «У ката» коло ратуші… «Гладоморня» була одним з реліктів тої славної минувшини, але для Яна вона була значно більшим — притулком втомленого духу, куди зазирали добрі знайомі та старі друзі.

Зараз, природно, в господі було майже порожнє. Друзі й знайомі, прагнучи розради та пива, збиралися над вечір, а тим, чий дух утомлений вже просто зранку, не слід було і з хати потикатись. Але ж не всі такі мудрі, зітхнув Ян, прямуючи до шинквасу. Він вже готувався перемовитись хіба із заспаним шинкарем, та тут, на його подив, бовваніла ще одна знайома пика.

— Ти диви, іменинник! — дратівливо промовила пика. — Бадьорий, як бадилля… Як тобі, холєра, вдається?

— О, Мартин! — вражено мовив Ян, — а ти тут яким лихом?

— Ти як гадаєш? — пробурчав той. — Це в тебе субота з поправин починається, а в мене, курва ясна, зі свіжого небіжчика… Муха! — заволав він до шинкаря. — Де там мій тонік? І кави давай, поміцніше — щоб аж зуби звело! Чуєш?

Муха щось ствердно промимрив з-під шинквасу.

— Слухай, Мартине… — задумливо промовив Ян, — хороше діло — небіжчик…

— Тобто? — кліпнув очима слідчий. — Це ж в якому сенсі?

— Мені додому йти не хочеться, а податись нема куди. Давай, бери мене з собою. Я тобі там протоколи писатиму… абощо.

— Отакої! — звів брови Янів товариш. — Вперше бачу, щоби подружнє, вважай, ліжко, міняли на трупарню! Хоча… а чого ні? — Мартин начебто тяжко замислився, але губи його вже самочинно складалися в лихий вищир. — Ану ж цікаво, на якій хвилині ти почнеш благати відпустити тебе до мами?

От уже ні — заприсягся собі Ян. Так він зробив свій перший крок до того темного і химерного, що йому наобіцяла щедра ворожка. Йому, певна річ, і не марилось, що сходи, на які він ступив, ведуть до зірок. Або, інакше кажучи, у безвихідь.

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

В книзі Брейшит сказано: «Якщо скуштуєш ти від дерева пізнання добра і зла, повинен будеш померти». Воістину пізнання принесло до світу смерть.

Слід розуміти, що не всяке пізнання веде до виправлення світу. Прагнення знань заради себелюбної насолоди, а не заради єднання з Творцем — причина довічного покарання людства смертю. Взявши від забороненого дерева, Хава розломила світ навпіл, розбивши єдність на добро і зло, створивши протиставлення, котрого раніше не існувало. Таке пізнання є творенням, та не Сяйво Всесильного сочиться в світ, але чорне світло, яке зветься іще нечистотою.

Накопичуючи знання, слід пам’ятати про свою мету — виправлення душі. Пам’ятати, що є лише один Творець і єдина корона. Ось, що сказав Творець місяцеві, який прагнув стати денним світилом: «Іди, і зменш себе». Той, хто роз’єднує світло Творця, буде проклятий, як перший змій, і повинен буде померти.

Той же, хто зуміє осягнути, що у світі Єдиного — все одне, без всякої відмінності, побачить, що навіть протилежності щезають, і нечистота зникає зі світу.

Єврейський квартал тулився до Староміської площі, наче бідний родич — до маєтної родини. Колись давно його було навіть запнуто ланцюгами, а відтак відгороджено від решти світу кордонами ворожнечі. Його мешканців силували носити ганебний знак, винуватили в обрядних убивствах, зневажали і сахались, брали в борг, кликали до палаців, а потім нищили на порогах власних осель… Багато чого пам’ятає квартал Йозефів і, хоч нині його халупи і храми лягли під фундамент новобудов, тут і досі чувся дух відокремленості та цупке, тепле відчуття громади.

Ян здригнувся; іноді він відчував себе чуткою антеною, що підхоплює хвилю чужих потерпань… Нині тут просто бриніло судомною, гарячою бентегою; Мартин повів носом, наче негодований хорт, що почув запах крові.

— Так, Янчику… — суворо промовив він, зупинившись коло брами одного з будинків, де вже стояла поліцейська машина, — не передумав іще? Ні? Ну, по правді, з тебе більше шкоди буде, ніж користі, але нехай уже… Дивись лише, не пхайся, куди не слід, не торкайся нічого, питань дурних не став. Гаразд?