Андрій Гуляшки - Історія з собаками

— То ви живете подвійним життям!

— Чому подвійним? — смикнувся Спиридон.

— Бо маєте таємниці від дружини! Кожен, хто щось приховує, веде подвійне життя!

— Браво! — вперше погодився з ним Димо. — У вас залізна логіка!

— Ти ба, він уже й висновки робить!

— А чого ви ображаєтеся? — запитав Авакум.

— Ображаюся?

— І навіть тривожитесь!

— А що вам до того, чи я тривожусь?

— Та я жартую, товаришу Хафезов. Просто хотів, щоб. нам було веселіше. Вибачте.

— Археологам краще пильнувати своїх таємниць, а не цікавитися чужими, — пробурчав Хафезов.

— Правильно! — підтримав його Димо, який раптом згадав, що Хафезов усе ж йому колега.

— Отже, ви обидва виступаєте єдиним фронтом проти мене? Щось на зразок змови? — продовжував гру Авакум. — А чого, скажіть ласкаво?

— Ну от, відразу вже й змова! — кисло всміхнувся Карадимов. — Це ж треба додуматися!

— Ніякого єдиного фронту ні проти вас, ні взагалі! — холодно кивнув Спиридон. — У нашій роботі кожен відповідає за себе, а живе як сам знає. Як сам знає! — повторив він, значуще глянувши чомусь на колегу, а не на Авакума.

— Колего Хафезов, що ти все — як сам знає та як сам знає! Мене вже аж нудить! — скривився Димо, блиснувши недобре очима.

Від сусіднього столу озвався заступник генерального директора:

— Чого це ви так гарячкуєте, товаришу Карадимов? Коньяк у голову вдарив, чи що?

— Ні, це через нього, товаришу директор! — Димо тицьнув пальцем у груди Хафезова. — На нього напала якась манія величі, все «сам» та «сам» торочить, от я й не витримав!

— Він взагалі останнім часом дуже нервовий! — здвигнув плечима Хафезов.

— Інженер Карадимов перший кавалер міста Н і, цілком природно, деколи неспокійний. Треба його розуміти і співчувати.

Димо глибоко зітхнув, склав руки на грудях і промовив:

— Дякую за підтримку, товаришу директор! Звичайно одружені чоловіки дихають на мене тяжким духом, отож я більше ніж хто інший потребую товариської допомоги.

— Допоможемо залюбки! — засміявся перший заступник директора.

Авакум усміхнувся на ці слова, а перший заступник директора вів далі серйозну розмову з сусідом.

За якийсь час у «закуток» повернувся Прокопій і ще з порога якось винувато всміхнувся.

— Я затримався? — запитав він.

Авакум глянув на годинник і відповів:

— Зараз три хвилини на восьму. Вас не було трохи більше ніж півгодини. Та дарма! Сідайте, місце вільне.

— Спершу погріюся біля каміна, бо трохи змерз. Дощ надворі просто крижаний, ніби має ось-ось піти сніг.

Він став перед решіткою каміна й підніс руки до полум'я. На протилежній стіні відбився химерний обрис його довготелесої постаті. Здавалося, це тінь не людини, а безголового диявола.

Через п'ять хвилин після останніх слів у «закуток» бурею влетів вахтер конструкторського відділу бай Стамо, мокрий як хлющ, у шкіряному плащі й військових чоботях. Він був старшиною Н-ського артилерійського полку й пішов на пенсію через хворобу серця. Увійшовши, він козирнув першому заступникові директора, потім у два скоки опинився біля Прокопія.

— Ключ! — захекано вигукнув бай Стамо й простяг руку.

Прокопій трохи зблід на лиці, але залишився спокійний і, помовчавши кілька секунд, з гідністю запитав:

— Якого ключа вам треба?

Тепер уже зблід бай Стамо. Він роззявив рота, наче його душили, й рука його безсило впала.

— Як то якого ключа? Ключа од відділу, який я вам дав півгодини тому, щоб ви туди зайшли!

— Чи ви не збожеволіли? — похитав головою Прокопій. — Якщо я півгодини тому був на заводі, то як би я опинився вже тут? Чи в мене крила за плечима?

— Не жартуйте, товаришу Сапарев! — підвищив голос колишній старшина.

— Відчепіться від мене, а то я викличу до вас «швидку допомогу»! — скипів Прокопій. — Ви з глузду з'їхали!

Бай Стамо відступив на крок і глянув на всіх очима, сповненими переляку й болю.

В цей час Алекса вже не було в кімнаті. На його місці сидів Авакум.

Зустрівши погляд першого заступника директора, бай Стамо кашлянув і промовив:

— Товаришу директор, скажіть йому, нехай віддасть ключ! Нащо такі жарти?

— Зачекайте-но! — відповів перший заступник директора. — Чому ви не відібрали в нього ключа вчасно, ще на заводі, а приїхали за ним аж сюди?

— Тому, товаришу директор, що коли я повернувся, його вже не було, він пішов.

— А ви куди ходили? Чому лишили його самого?

— Бо він нені сказав: «Мені треба тут щось подивитися. Я побуду хвилин двадцять, а ви тим часом сходіть у буфет, візьміть каву та два бутерброди й принесіть мені. А я замкнуся зсередини!». Коли я все те приніс, його вже не було!