Андрій Гуляшки - Історія з собаками

Доки вони розмовляли, слідчий налив у чашки кави, яка щойно закипіла на маленькій плитці, й жестом запросив їх пригощатися.

— Перше, — почав капітан Петров, — ви наказали негайно поставити варту біля дверей конструкторського відділу. Друге — відразу ж викликати групу дактилоскопістів, щоб зняти сліди на підлозі й біля сейфа відділу. Третє — приставити до міліції двох вахтерів — від головного входу і від входу до конструкторського відділу. І четверте — якнайшвидше відрядити до «П'яних вишень» лейтенанта з групою міліціонерів. Я пообіцяв, що чекатиму лейтенанта біля садової хвіртки, звідки можна дістатися просто з «закуток».

— Все цілком зрозуміло! — махнув рукою полковник Горанов. — Ви передавали свої розпорядження радіотелефоном, зв'язаним з оперативним штабом нашої групи, яка перебуває тут, у приміщенні міліції… Гм, де, між іншим, перебуває штаб і моєї групи. Коротко кажучи, — звернувся він до Авакума, — ви зі своїм помічником зробили те, що і я зробив сам, маючи з собою портативний комп'ютер. Жовта кнопка мого комп'ютера вмикає спеціальний звуковий пристрій, що подає сигнал, подібний до трьох телеграфних тире. Цей сигнал означає «грабунок», і бригада, отримавши його, вживає оперативних заходів, таких, як при справжньому грабунку, їх перелічив капітан Петров: виклик дактилоскопістів, встановлення варти і таке інше. Звичайно, бригада знає, що той сигнал «грабунок» стосується конструкторського відділу ЗСС. Отже, все, що ви зробили сьогодні увечері, я міг би зробити сам, натиснувши жовту кнопку.

— О, якби я знав, що ви це зробите, тобто готові натиснути на вашу чарівну жовту кнопку, я не ганяв би свого помічника, слово честі! — всміхнувся Авакум. — Надворі такий жахливий дощ! — Він прислухався. — О, ще й досі!

— Але ж я не мав при собі комп'ютера! — почервонів Горанов.

— Шкода! — зітхнув Авакум.

— І потім… через говіркого співрозмовника я не мав змоги уважно стежити за всім, що відбувається навколо.

— Ну так, звичайно! — здвигнув плечима Авакум.

— У мене тільки одне запитання, — промовив Горанов. — Звідки ви знали, що між тими двома людьми спалахне сварка і що потрібне буде втручання міліції? А якби між ними нічого не сталося, як би ви пояснили появу міліції з лейтенантом?

— Сварка була неминуча! — сказав Авакум. — Абсолютно неминуча. Коли заводяться надчутливий, запальний чоловік і амбітний гіпертонік, так і жди бешкету! Я досить добре збагнув характер інженера Сапарева і знаю, на що він здатний, коли його вивести з рівноваги. А в медичній картці, прикладеній до особової справи колишнього старшини, написано чорним по білому, що він хворіє на гіпертонію.

— Гм, так! — погодився Горанов ї раптом занепокоївся. Потім підвівся й почав роззиратися, шукаючи плаща.

Майор Іванов ввічливо подав йому плащ.

— Ви вже йдете? — здивувався Авакум.

— Це ваш день, і цілком природно, що вам його й завершувати. — Він глянув на годинник і мляво всміхнувся. — Е, ще нема й дванадцятої! — І, вже одягнений, додав: — Я певний, що першу скрипку тут грає Прокопій Сапарев. Тепер лишається з'ясувати, чи ті двоє йому помагали і якою мірою. Коротко кажучи, справа наближається до розв'язки, а що ви доклали багато зусиль, то я запропонував би вам самим завершити її. Згода?

Горанов стояв на виході біля дверей, Авакум же мовчки сидів у кріслі. Він дістав люльку, натоптав її, і лише коли пустив своїм звичаєм кільце сивого диму, на устах його промайнула задоволена усмішка.

— Тепер можу вам сказати свою думку. По-перше, як вам не працюється, то йдіть собі! По-друге, в нашій роботі звільняють нас, а не ми звільняємо себе. По-третє — я зовсім не певний, що Прокопій Сапарев грає тут першу скрипку, як ви кажете, з тієї простої причини, що досі немає жодних доказів його вини. Я його навіть не допитував!

— Ви розмовляєте зі мною, як колись великі детективи розмовляли зі своїми помічниками! — здвигнув плечима полковник Горанов і поблажливо всміхнувся. — Як собі хочете, товаришу Захов! Я дав вам можливість нанизати ще одну намистину на разок ваших успіхів, до того ж із дружніми почуттями, але ви відхиляєте мою поміч — я не набиваюся! В кожному разі, коли я наближатимусь до пенсійного віку, то виявлятиму набагато більше терпіння, ніж ви! Адже одна нікчемна помилка може перекреслити сто блискучих перемог!

— Дякую за добрі почуття до мене, завтрашнього пенсіонера! — театрально поклав руку на серце Авакум і шанобливо вклонився. Потім на його обличчі замість цієї театральної маски з'явився звичний діловий вираз. До роботи, товаришу Іванов? — звернувся він до слідчого.