Андрій Гуляшки - Історія з собаками

Він повернув до управління шукати адресу Прокопієвого дядька.

Сіяв тихий, майже непомітний дощик. На вулицях було порожньо. Життєрадісна молодь Н уже пішла на заводи, пенсіонери ще човгали пантофлями по кімнатах, витріпуючи простирадла, відчиняючи навстіж вікна спалень, щоб провітрити помешкання.

На вулицях було тихо, й Авакума охопило дивне почуття, що він іде вже хтозна-відколи, що вулиця не має кінця, а дощ мрячить безперервно, невпинно, теж хтозна-відколи. Це було миттєве почуття, воно лише майнуло тінню в його душі, і слід його був невловний, як слід швидкокрилих птахів, — майнуть і зникнуть, тільки в повітрі наче лишиться щось від їхнього лету. Авакум вважав це почуття «повторюваності» просто за втому: п'ятдесят років іде він СВОЄЮ вулицею, яка лишається тією ж самою, хоча й виглядає завжди по-різному.

«На те літо обов'язково поїду до Італії», — майнула в нього думка. Він не міг закінчити останнього І ома своєї трилогії про середземноморську мозаїку, не пройшовши пішки від краю до краю сіцілійське узбережжя.

По дорозі, хоча й думав про Сіцілію, все ж не проминув великого квіткового магазину з виставленими у вітрині розкішними букетами осінніх квітів. Попросив продавщицю вибрати хризантем і айстр і залишив гроші, аби букет віднесли на зазначену на аркушику адресу.

Ці квіти були для маленької ясновидки.

О квіти!

Айстри своїм ніжним ароматом будили в душі щось давнє, а хризантеми сумно нагадували, що кінець кінцем усе стає лише спогадом.

День видався похмурий, і весело висвистувати не було від чого.

Та й з якої б то речі висвистувати в такий час?

Щодня о десятій годині керівники обох бригад приходили в апаратну управління. На цих коротких нарадах бували також начальник міліції, майор Іванов чи якийсь інший фахівець — залежно від теми наради. Того дня на нараду прибув лише майор Іванов. Авакум прийшов з капітаном Петровим, а полковник Горанов з'явився на півгодини пізніше — читав стенограми вечірніх допитів.

Після того як заслухано коротку інформацію про зібрані за останній час відомості, полковник Горанов попросив у Авакума дозволу узагальнити стан розслідування витоку інформації з ЗСС, наскільки він окреслився в даний момент. Авакум люб'язно кивнув, і Горанов відразу ж почав:

— Учора, двадцять четвертого жовтня, о третій тридцять дня генеральний директор ЗСС приніс інженерам конструкторського відділу — під розписку! — секретний документ під кодовою назвою МЗ. О п'ятій сорок п'ять начальник відділу інженер Прокопій Сапарев подзвонив генеральному директорові з наміром принести йому назад секретну документацію, аби той сховав її у свій спеціальний сейф. Генерального директора не було, й інженер Сапарев, не питаючи, чи той повернеться і коли його можна чекати, не порадившись із заступником генерального директора, вирішив замкнути документацію у сейф відділу. Він забрав ключ від сейфа, і, коли минуло кілька хвилин по шостій, троє інженерів — Сапарев, Хафезов і Карадимов — вийшли з заводу і так званою завгородньою дорогою попрямували до корчми «П'яні вишні».

О шостій двадцять шість хтось покликав інженера Прокоти Сапарева до телефону. О шостій двадцять вісім він вийшов з корчми. Вахтер відділу Стамо Стаменов (цієї ночі помер від крововиливу в мозок) і вахтер входу «Б» одностайно підтвердили, що інженер Прокопій Сапарев ПОВЕРНУВСЯ у відділ о шостій сорок і пробув там до шостої п'ятдесят.

Інженер Сапарев прийшов назад у «П'яні вишні» о сьомій годині три хвилини.

О сьомій двадцять у корчмі з'явився вахтер Стамо Стаменов і при свідках заявив, що інженер Сапарев був у конструкторському відділі, залишався там якийсь час і пішов за його відсутності, забравши з собою ключа.

З цього приводу між ними спалахнула суперечка, Сапарев ударив Стаменова по обличчю. Стаменов знепритомнів і, не приходячи до пам'яті, вночі помер у лікарні.

Під час розслідування встановлено:

а) що Прокопій Сапарев мав у руках секретні документи;

б) що біля сейфа залишилися двоякі сліди. Одні — від його сухого взуття, другі — від його ж взуття, тільки мокрого.

Примітка. Від шостої години йшов сильний дощ.

Слідчому Прокопій Сапарев давав ухильні й суперечливі покази щодо часу, проведеного ним між шостою годиною двадцять вісім хвилин і сьомою годиною три хвилини. Спочатку твердив, що зійшов на першій зупинці з автобуса номер два, розмовляв там близько п'яти хвилин з якоюсь людиною, а потім знову сів у автобус номер два. Потім, коли слідчий його притиснув, він давав інші покази — що простояв на зупинці не п'ять, а двадцять хвилин. Він твердив, ніби весь той час тримав парасоля розіп'ятим, а капітан Петров помітив, що після повернення Сапарева до корчми парасоль був сухий.