Андрій Гуляшки - Історія з собаками

— А час іде, не стоїть на місці! — демонстративно позіхаючи, нагадав Прокопій.

«І позіхає фальшиво», — досадливо подумав Авакум. Його годинник показував третю.

— Сподіваюся, неприємності відійдуть з учорашнім днем і все буде добре! — Авакум підвівся і подав руку господареві.

— Ідіть через вітальню! — безцеремонне сказав Прокопій. — Людині зі званням і становищем не личить користуватися чорним ходом, через який виносять сміття!

«І яким при потребі користуєтеся ви й ваші опівнічні гості», — хотів додати Авакум, але змовчав.

Надворі було тихо й вогко, обличчя обдало дрібною мжичкою. За кілька секунд до Авакума підбіг капітан Петров.

— Жени отуди, на Дев'ятого вересня, до прохідного двору, куди можна потрапити з цього будинку. Гадаю, звідти виїде машиною інженер Сапарев. Якщо справді виїде, простеж, коли виїде й коли повернеться. Тепер — увага: в портмоне інженера є аркуш, списаний чорним фломастером. Мені потрібно знати, що написав Сапарев на тому аркуші! Швидко!

Він сховався в затишку сусіднього під'їзду. Не минуло й хвилини, як у вологій темряві, заколисуваній тихим шелестом дощу, загув двигун машини. Шум долинав з вулиці Дев'ятого вересня.

Це поїхав інженер Сапарев.

Авакум пішов пішки. Це був його час, сіявся лагідний дощ.

Він уже не думав про роботу, про незамкнутий сейф, про надсекретні документи, до яких, мабуть, торкалася чужа, ворожа рука. Зараз у його думках не було й Прокопія Сапарева, за кожним кроком якого стежила Авакумова бригада і який мав у портмоне аркушик із словами, поспіхом написаними чорним фломастером. Від тих слів, можливо, залежала доля найспеціальніших із спеціальних сталей, а може, лише доля маленької ясновидки, що бачила людей як світлі й темні плями.

Авакум не думав ні про що.

Неквапом ішов мовчазними, глухими й безлюдними вулицями. Чого поспішати — у парубоцькому помешканні його не чекає ніщо, заради чого варто «натискати на педалі», там нема навіть каміна, біля якого можна вже в халаті викурити перед сном останню люльку.

Нічогісінько.

А тут була тиша сонних вулиць і їх найбільше багатство — шемріт, лагідний шум дощу. Одного разу хтось, говорячи про нього, назвав це «сентиментами». От дурень! Хіба тихий шепіт дощу — не сентименти?

Ні, тихий дощ — це історія, писана тисячоліттями. І тисячі років тому тихий дощ так само шумів, так само шепотів. Промовляв схвильовані слова, навіював роздуми про минуле й майбутнє.

Нехай дурні називають це сентиментами!

Що йому до того?

У місті Н не любили камінів. Учорашні селяни пишалися своїми електричними й газовими печами, а на камін, як і на всі прості атрибути побуту, дивилися як на щось немодне, відстале, про що воліли й не згадувати.

В кімнаті Авакума горів електрорадіатор, а колонка в лазні й не вимикалася. Він прийняв душ і вдягся в халат, з яким не розлучався навіть у відрядженнях. Тоді сів за столик, де складали його пошту, і, натоптуючи люльку, почав шукати очима серед розсипаних листів саме того, що збудив би у ньому цікавість та бажання прочитати його найпершим. Він не знав, звідки прийде той лист, хто й коли його пришле, але був певний, що якогось дня лист НЕОДМІННО з'явиться у нього на столі. І от саме цього дощового ранку він справді з'явився й відразу привернув увагу Авакума, хоча й не ліз нахабно перед очі.

Лист був від Анастасія. Авакум розліплював листа повільно, бажаючи надовше розтягти радість. Він уже передчував, що зараз із тих рядків повіє пахощами смолистої сосни і дикої герані, задзвенить жіночий сміх, і чоловік з лагідною і ніжною душею стане в позу жорстокого й нещадного мисливця.

Та лист був коротким і діловим, наче його писав Авакумів помічник, акуратний капітан Петров.

«…Кілька разів запрошував тебе до своєї нової «резиденції», що міститься за кілометр від села Ікс і за дві години їзди машиною від міста Н. Та зараз обставини так ускладнилися, що ти повинен приїхати негайно — не з сентиментальний почуттів до приятеля, а з професійного обов'язку. Річ у тім, що вночі проти двадцятого, а потім вночі проти двадцять першого в болотистій місцевості поблизу моєї «резиденції» вбито двох моїх собак (чистих вовкодавів) сильнодіючою ціанистою отрутою. Оглянувши трупи, я встановив, що отруту собаки не проковтнули, її було впорскнуто їм у кров. Як? Ті пси були люті, як звірі, і не дали б нікому підступитися до себе, щоб зробити ін'єкцію. Як їм впорскнуто отруту, хто й чому їх убив, кому вони заважали, коли ми живемо за кілометр від села й від головного шосе? Ці питання, здається, у сфері твоїх професійних інтересів! Не гайся! Трупи собак ще лежать серед чагарників у болотистому місці, де рідко ступає нога людини».