Герт Нюквіст - Трава нічого не ховає

— Ці три, та ще «Гамлет»… Не знаю… не можу сказати точно, але пам'ятаю, що за примірник «Сонетів» заплачено двісті тисяч крон…

У мене ще лишився козир.

— Я маю ще одну книжку, професоре Сміте. Якщо ви не проти, підійдімо до вікна. До світла…

Він підвівся. Вигляд у нього був наляканий. Ми підійшли до вікна. Я взяв із собою течку. Там я витяг із неї останню книжку й подав професорові.

— Дивіться.

Він розгорнув книжку і глянув на заголовок. Тоді почав обережно перегортати сторінки. Я не знаю, скільки ми простояли біля вікна.

Нарешті він простяг мені книжку якимось дивним, неприродним порухом. Тоді пішов назад, мов накручений автомат. Автомат, у якого кінчається накрут.

Проте він якось добрався туди, де ми сиділи, й там упав. Упав на свою руду канапу. Я стривожився.

— Вам погано?.. Я принесу води.

Я озирнувся навколо. Невже в цьому розкішному кабінеті немає такої простої речі, як кран з водою? Ні, все-таки є В маленькій заглибині за дверима був умивальник. Я набрав у склянку води.

— Випийте, професоре.

Він випив, тоді підвівся.

— Це… це сенсація… справжня сенсація!.. Я почуваю себе не зовсім добре. Це сенсація… Ви розумієте, що ви принесли?.. Де вони?..

Професор аж скинувся.

— Тут, перед вами на столі.

Він зразу заспокоївся.

Він дивився на останню книжку, яку я показав йому біля вікна. Дивився і не вірив своїм очам. Та нарешті таки змушений був. повірити.

— Ви знаєте, що це за книжка, доценте Бакке?

— Так, — відповів я. — Це «Ромео і Джульєтта», теж перше видання. Але, наскільки я зрозумів, з власноручними зауваженнями автора в багатьох місцях на берегах сторінок.

— Так.

— А тепер, професоре, скажіть, скільки все це коштує?

— Я більше не витримаю, — мовив він. — Це щось незбагненне. Сенсація… Більше ж у вас нічого немає?

— Немає. Він зітхнув.

— Хвалити бога А то для мене це вже було б занадто.

Я б зомлів.

— Ви й так зомліли, професоре. А я знов повертаюся до свого запитання: скільки вони коштують?

— Гроші… — мовив він. — Гроші… Невже ви думаєте лише про гроші?

— Ні. Ці книжки не мої. Але й ви на мить подумали про гроші, коли у вас мало не запаморочилась голова, як ви почали рахувати.

— Це сенсація! Та я вже казав це… А скільки вони коштують?.. Господи, тут уже, мабуть, ідеться про мільйони.

Я сховав чотири книжки назад до течки. Професор спробував підвестися.

— Невже ви будете ходити по місту з таким скарбом?

— Ні. Я знаю, що з ними не варто ходити по місту. Я зараз таки відвезу їх в одне безпечне місце. В Управління кримінальної поліції міста Осло, до інспектора Карла Юргена Галла. Там я залишу їх на збереження. Дякую за допомогу, професоре. Ви знавець Шекспіра, можливо, вам ще доведеться мати справу з цими книжками. Дякую за допомогу…

А втім, я сьогодні теж без кінця кажу те саме… До побачення, професоре Сміт.

Професор не почув моїх слів.

Він і далі сидів на рудій канапі й не помітив, що я пішов

Може, прабабуся Лунде була цілком божевільна. А може, навпаки, дуже мудра.

Мені важко було дійти якогось остаточного висновку. Вона мала мільйонне багатство, невідомо тільки, звідки воно в неї взялося. За ним стоять спекуляції, інтриги й таємниці багатьох поколінь її предків.

Принаймні одне сумніву не викликає — на старість вона трохи здитиніла. Маленька, миршава, схожа — що про неї казала Вікторія? — ага, схожа на циганку, вона нишпорила по старому горищі, на якому в той час, мабуть, був іще лад, аж поки знайшла, можна сказати, геніальний сховок. Нікому в цьому будинку не доведеться більше бідувати.

Але, звичайно, прабабуся Лунде не могла собі уявити, до яких наслідків призведе її вчинок.

Два замахи на життя, які чисто випадково, через щасливий збіг обставин, лишилися тільки замахами на життя. На цьому думки мої застряли. Адже було ще одне. Напис на могилі Вікторії Лунде.

Одну загадку я відгадав. Знайшов те, що прабабуся Лунде заховала на горищі. Але ще треба було відгадати напис на могилі Вікторії Лунде. Властиво, нерозгадані ще й два замахи на життя, а отже, не зроблене найважливіше — не знайдено вбивці.

Не знаю, скільки я викурив сигарет.

За вікном стояла непроглядно темна березнева ніч.

На мить я згадав професора Сміта. Цікаво, чи він заснув. Мабуть, цієї ночі і йому не спиться. Але якщо він не може заснути, то тільки через професійну радість, через сенсацію, про яку він довідався годин із дванадцять тому.

До мене сон не йшов з іншої причини. Я сидів на краю ліжка так, щоб мене не було видно з вікна. Двері я знов замкнув на ключ.