Ю Несбё - Пентаграма

– Ні, – відповів Харрі.

– Ні?

– Будь ласка, продовжуй.

Віллі пильно подивився на Харрі.

– У конверт він уклав свою фотографію: напевно, в попередньому листі вона благала її прислати. Я упізнав його. Це був норвежець, якого ми зустріли в кафе на Перловій – дуже сумнівній вулиці Праги, де повно повій і більш-менш замаскованих борделів. Коли ми ввійшли, він сидів біля стійки. Я звернув на нього увагу, тому що він на вигляд був як модель фірми «Бос» – солідний і стильний чоловік, елегантно одягнений і вже у віці. Але з такими молодими, грайливими очима, які найбільше подобаються жінкам. Я не особливо здивувався, коли через деякий час цей чоловік підійшов до нашого столика, відрекомендувався по-норвезьки і запропонував купити у нього підвіску. Я ввічливо відмовився, але він однаково дістав її з кишені й показав Лісбет. Вона, звичайно ж, почала зітхати і говорити, як їй сподобалася прикраса, – червоний діамант у формі п’ятикутної зірки. Коли я запитав, скільки він хоче за підвіску, він заламав таку ціну, що я визнав це безумством і попросив його покинути нас. Посміхаючись, як переможець, він написав на папірці адресу іншого кафе і сказав, що ми зможемо зустріти його там у той же час, якщо раптом передумаємо. Папірець він, ясна річ, подав Лісбет. Я пам’ятаю, що півдня після цього ходив у поганому настрої, але потім усе забулося. Лісбет уміє позбавляти непотрібних думок. Уміла… – Віллі провів пальцем по щоці. – Самою своєю присутністю.

– Гм… А що було в іншому листі?

– Це був її лист, який вона відправила йому, але на пошті поставили штамп: «Повернути адресантові». Вона писала, що намагається відшукати його всіма можливими способами, але по телефону, який він їй дав, ніхто не відповідає, а в празькій довідковій новий номер не зареєстровано. Вона писала, що сподівається, лист усе-таки дійде до нього, і запитувала, чи не поїхав він із Праги і чи розібрався з економічними проблемами, через які йому доводилося позичати гроші у неї.

Віллі реготнув:

– Коли що, вона знову готова допомогти, бо любить його. Більше ні про що не думає, розлука зводить її з розуму. Вона сподівалася, що з часом це пройде, але замість цього ніби отрута розлилася по всьому її тілу, і тепер страждає кожна клітинка. А деяким клітинкам, мабуть, доводилось особливо туго. Тому що, вона писала, коли дозволяє своєму чоловікові – тобто мені – займатися з нею любов’ю, то заплющує очі й уявляє його на моєму місці. Звичайно, я був приголомшений. Але я просто помер, коли побачив дату на конверті. – Віллі знову примружився. – На штампі значився лютий цього року.

Новий спалах блискавки осяяв кімнату, і тіні, мовби примари, метнулися на стіни.

– Що в таких випадках зазвичай роблять? – запитав Віллі.

– Дійсно, а що?

Віллі блідо посміхнувся:

– Не знаю. Я приготував їй вечерю з паштетом із гусячої печінки та склянкою солодкого білого вина. Я вистелив її ліжко трояндами, і ми кохалися одне з одним ніч безперервно. А коли під ранок вона заснула, я лежав і дивився на неї. Я знав, що не можу без неї жити, але знав я й інше: щоб повністю її здобути, мені спочатку треба її втратити.

– Значить, тоді ти й почав планувати всю цю виставу? Яким чином уб’єш свою дружину й одночасно потурбуєшся про те, щоб покарання за це понесла людина, яку вона любить.

Віллі знизав плечима:

– Я підійшов до цієї роботи, як до всякої іншої. А будь-який співробітник театру знає, що головне – це ілюзія. Брехня має бути настільки правдоподібною, що в правду не захочеться повірити. Можливо, звучить парадоксально, але з моєю професією швидко розумієш, що досягти цього куди легше, ніж зворотного. Люди сильніше звикли до брехні, ніж до правди.

– Гм… Розкажи, як ти це робив?

– Навіщо мені ризикувати?

– Однаково я не зможу використати твої слова в суді. Я не свідок і в квартиру твою проник незаконним чином.

– Так, але ти розумний хлопець, Харрі. Може, я проговорюсь, а ви потім використаєте це для слідства.

– Можливо. Але мені здається, тобі самому хочеться ризикнути.

– Навіщо?

– Бо тобі треба це розповісти. Ти просто згораєш од нетерпіння. Прислухайся сам до себе.

Віллі Барлі розреготався:

– Так ти думаєш, що знаєш мене, Харрі?

Харрі похитав головою. Він понишпорив по кишенях у пошуках сигарет, але не знайшов. Напевно, впустив пачку, коли впав на даху.

– Я тебе не знаю, Віллі. Ні тебе, ні таких, як ти. П’ятнадцять років працюю з убивцями, а напевно засвоїв тільки одне. Вони всі шукають, кому б про все розповісти. Пам’ятаєш, яке слово ти з мене взяв у театрі? Що я знайду злочинця. Я свого слова дотримав. Хочеш угоду? Ти розповідаєш мені – навіщо. А я скажу, які докази у мене є проти тебе.