Ю Несбё - Пентаграма

Харрі похитав головою. Шум води у ванній не припинявся. Скільки ж часу вона ще прийматиме душ?

– Мені потрібні подробиці.

– Це вже технічні моменти, – відмахнувся Віллі. – Хіба це цікаво?

– Мені цікаво.

– Ну, добре. Насамперед треба було придумати Свену Сівертсену характер. Розкриваючи персонаж перед публікою, головне – показати, які мотиви ним рухають, про що він мріє, чого хоче. Загалом, усе, що надає образові жвавість. Я вирішив подати його вбивцею без раціонального мотиву, але з сексуальною потребою ритуальних убивств. Я не скажу нічого нового, але головне було – зробити так, щоб усі жертви – окрім матері Сівертсена – були вибрані нібито випадково. Я почитав про маніяків і дізнався про кілька забавних деталей, які вирішив використати. Наприклад, зв’язок між маніяком і його матір’ю, або вибір Джеком Тельбушником місця злочину, в якому слідчі вбачали код. Тоді я пішов у Бюро міського планування й купив там точну мапу центру Осло. Повернувшись додому, я провів лінію від будинку на Саннер-гате до того будинку, де живе мати Свена Сівертсена. Виходячи з цієї лінії, я накреслив точну пентаграму і знайшов адреси будинків, розташованих щонайближче до інших кінців зірки. Признаюся, що відчував приплив адреналіну, коли, схилившись над мапою з олівцем у руці, уявляв собі, що тут – саме тут – живе людина, чию долю я зараз просто перекреслю. У перші декілька ночей я фантазував, ким вони могли б виявитись, який могли б мати вигляд і яке життя у них було досі. Але я швидко про них забув, тому що вони були неважливі, це були епізодичні ролі, безсловесні статисти.

– Будівельний матеріал.

– Перепрошую?

– Нічого. Продовжуй.

– Я знав, що за «кривавими» діамантами та знаряддями вбивств ви обов’язково знайдете Свена Сівертсена. Щоб посилити ілюзію ритуального вбивства, я залишав підказки на зразок відрізаних пальців, п’ятиденних інтервалів між убивствами, п’ятої години вечора та п’ятого поверху. – Віллі посміхнувся. – Мені хотілося, щоб це було не занадто просто, але й не занадто складно. І трохи забавно. У хороших трагедіях завжди є гумор, Харрі.

Харрі наказав собі сидіти смирно і запитав:

– Перший пістолет ти отримав за декілька днів до першого вбивства Маріуса Веланна. Вірно?

– Так. Він лежав в урні у Фрогнер-парку, як і було обумовлено.

Харрі затамував подих:

– І як це, Віллі? Як це – вбивати?

Віллі відкопилив нижню губу, мовби замислився над відповіддю:

– Вони мають рацію – ті, хто говорить, що вперше – найскладніше. Пройти в гуртожиток не становило труднощів, а ось заварити пластиковий пакет із трупом виявилося складніше і довше, ніж я чекав. Хоча я півжиття носив на руках пишних норвезьких балерин, затягнути на горище цього хлопчину виявилося не так-то легко.

Пауза. Харрі кашлянув:

– А потім?

– Потім я поїхав у Фрогнер-парк, аби забрати ще один пістолет і діамант. Цей напівнімець Свен Сівертсен виявився саме таким жадібним акуратистом, як я і чекав. Адже непогано зрежисовано – зробити так, щоб під час кожного вбивства він опинявся у Фрогнер-парку? Адже він буцімто скоював злочин і, зрозуміло, старався, щоб ніхто його не помітив і не дізнався, де він був. Я попросту змусив його особисто потурбуватися про відсутність алібі.

– Браво! – вигукнув Харрі й провів указівним пальцем по мокрій брові.

Йому здавалося, ніби все навкруги стало вологим, наче вода, просочуючись крізь дах і стіни, потрапляла сюди з боку тераси та ванної кімнати.

– Усе, що ти досі мені розповідав, Віллі, я і сам зрозумів. Повідай мені те, чого я не знаю. Розкажи про свою дружину. Куди ти її дів? Сусіди бачили, що ти регулярно з’являєшся на балконі, так як же тобі вдалося винести її з квартири до нашого приходу?

Віллі посміхнувся.

– Мовчиш… – мовив спроквола Харрі.

– Щоб у п’єсі залишилася хоч яка-небудь загадка, драматургові корисно хоч іноді промовчати.

Харрі зітхнув:

– Добре, ну тоді поясни мені хоча б, для чого треба було все так ускладнювати? Чому просто не вбити Свена Сівертсена? Така можливість у тебе в Празі була. Це було б куди простіше і менш небезпечно, ніж убивати трьох ні в чому не повинних людей і свою дружину на додачу.

– По-перше, мені потрібний був цап-відбувайло. Якби Лісбет просто зникла – всі подумали б на мене. Тому що завжди винен чоловік, вірно, Харрі? Але найголовніша причина в тому, що любов – це жага, Харрі. Їй треба пити, їй потрібна вода. «Жага помсти» – красиво сказано, га? Ти розумієш, про що я, Харрі. Смерть – це не помста. Смерть – це звільнення. Хепі-енд. А для Свена Сівертсена я хотів підготувати справжню трагедію, нескінченне страждання. Й у мене вийшло. Свен Сівертсен перетворився на одну з неспокійних душ, які бродять по берегу річки Стікс. А я – човняр Харон, який відмовляє їм у переправі на інший берег, у царство мертвих. Чи для тебе грецька міфологія – як китайська грамота, Харрі? Я засудив його на життя. Нехай воно поглине його так, як поглинуло мене. Коли відчуваєш ненависть, не знаючи адресата, у результаті спрямовуєш її на самого себе і свою прокляту долю. Так трапляється, коли тебе зраджує кохана людина. Але як усе життя провести в ув’язненні, коли тебе засудили за те, чого ти не здійснював? Чи знайдеться помста краща, Харрі?