Ю Несбё - Пентаграма

Будинок було споруджено давно, ще 1898 року. Поставили його на суглинку, тому зараз він осів набік, так що вода, переливаючись через поріг прочинених дверей, пробиралася через спальню й темною смугою по дубовому паркету тягнулася все далі й далі на захід. Трохи відстоявшись у вибоїні на паркеті й дочекавшись підкріплення, вода переляканим щуром бігла до плінтуса. Тут струмочок роздвоювався – вже два щури пробиралися, кожен у свій бік, принюхуючись до плінтуса в пошуках шляху. І ось один із них знайшов щілинку між плінтусом і паркетними плашками. Там лежала п’ятикронова монета з профілем короля Улафа [1]  Король Норвегії Улаф V (1903–1991). і датою – 1987. Минулого року її впустив тесляр. Часи надворі були далеко не з гірших, та й замовлення на мансарди сипались одне за одним, тому тесляр навіть не збирався її шукати. Опинившись під паркетом, вода швидко просочилася ще нижче. Ялинові бруси ніхто не чіпав із 1898 року (за винятком, мабуть, 1968-го, коли перекривали дах, що протік), і відтоді вони благополучно розсихалися, так що між двома з них була вже півсантиметрова щілина. Через неї вода продовжила свій біг на захід, поки не досягла стіни. Вапняній штукатурці, як і розчину між цеглою, перевалило за сотню років. Їх замішував іще Якоб Андерсен, потомствений муляр і батько п’ятьох дітей. Як і в інших тодішніх майстрів норвезької столиці, в Андерсена був свій рецепт приготування штукатурки та розчину. Рецепт вирізняла не лише відома самому лише майстрові формула співвідношення вапна, піску та води, але й особливі інгредієнти: кінський волос і свиняча кров. Якоб Андерсен щиро вважав, що волос і кров зв’язують штукатурку та надають їй додаткової міцності. Колеги по цеху тільки хитали головами, але Андерсен запевняв, що це фамільний винахід. Його шотландські предки – і батько, і дід – використовували ті ж добавки, проте кров брали овечу. І хоча Андерсен відмовився від шотландського прізвища, взявши прізвище свого вчителя, відкидати шестивіковий досвід він не збирався. Деякі будівельники вважали його рецепт порочним, інші говорили, що це від лукавого, а багато хто просто з нього сміявся. Можливо, хтось із останніх і вигадав історію, яка врешті-решт перетворилася на міську легенду столиці, що тоді носила ім’я Християнія.

Посильний із Грюнерльокка [2]   Грюнерльокка – район Осло. В минулому – робітнича околиця, нині – модний квартал, місце мешкання богеми. одружився зі своєю кузиною родом із Вермланда. Молоді переїхали в однокімнатну квартиру на вулиці Сейльдуксгате, в будинок, який серед інших споруджував і Андерсен. Їх первістку не пощастило: він з’явився на світ із чорними кучериками і карими очима. Мати була світловолосою та блакитноокою, її ревнивий чоловік теж. І якось пізно вночі він зв’язав дружині руки за спиною, відвів її в підвал і замурував. Вона стояла, зв’язана, затиснута двома стінами цегляної кладки, які заглушали її крики. Чоловік, напевно, думав, що вона там задихнеться, але вже про що, про що, а про вентиляцію тодішні будівельники вміли потурбуватися. Нарешті бідолашна жінка, що зневірилася, почала гризти цеглу. І, можливо, вона б і звільнилася, тому що шотландець Андерсен, використовуючи кров і кінський волос, вважав, що можна заощадити на дорожчій складовій частині розчину – вапні. Стіна стала поступатися атаці міцних вермландських зубів. Але жадання життя було занадто велике, жінка квапилась, і скоро вона не могла вже ні жувати, ні ковтати, ні спльовувати. Пісок, камінчики і шматочки обпаленої глини забили їй дихальне горло, обличчя посиніло, серце билося все слабкіше, і ось дихання зупинилось.

Вона померла, як сказав би багато хто.

Проте, згідно з легендою, нещасна жінка, що скуштувала свинячої крові, зовсім не вважала себе мертвою. Вона з раптовою легкістю звільнилася від пут, пройшла крізь стіну і розгулює тепер по місту. Там є ще люди похилого віку, які з дитинства пам’ятають легенду про жінку зі свинячою головою, що бродить по вулицях із ножем у руці. І якщо маленькі діти виходять гуляти пізно вночі, вона відрізує їм голову: адже, щоб не зникнути зовсім, не розвіятись як дим, їй треба ввесь час відчувати у роті смак крові.

Декотрі, щоправда, пам’ятали ім’я муляра, і майстер Андерсен так і продовжував замішувати свій особливий розчин. Спорудив він і той будинок, по якому зараз бігла вода, але через три роки впав із риштовань і помер, залишивши нащадкам у спадок двісті крон і гітару. А майже сто років по тому будівельники почали використовувати в цементному розчині штучні волокна, що чимось нагадують кінський волос, а дослідники міланської лабораторії з’ясували, що стіни Єрихона укріплювалися кров’ю та верблюжою шерстю.