Ю Несбё - Пентаграма

Тойя стягнула простирадло, під ним нічого не виявилось, тільки синій напівпрозорий гумовий матрац. Що ж тоді випинало? Вона провела по матрацу рукою. Щось було під гумою, але їй нічого не було видно. Вона потягнулася до лампи на нічному столику, ввімкнула її й повернула у бік матраца. Нерівність зникла. Вона поклала долоню на те місце, де вона була, і почала чекати. Коли вона з’явилася знову, Тойя зрозуміла, що всередині матраца є якийсь предмет, який тоне, коли на нього натиснути, а потім знову спливає. Вона прибрала руку.

Спочатку вона побачила тільки контур, який проявився на гумі. Немов чийсь профіль. Ні, не немов! Це був чийсь профіль. Тойя лягла на живіт, затамувала подих. Тепер вона відчувала: там, у матраці, було тіло, яке виштовхувальна сила тягнула вгору, коли сила тяжіння тягнула її власне тіло вниз – немов дві людини намагалися стати однією. Можливо, так і вийшло б, оскільки Тойї здавалося, що вона дивиться в дзеркало.

Тепер їй захотілося кричати, зірвати голос і більше не бути слухняною. І розумницею теж. Захотілося знову стати Тойєю, але зробити цього вона не могла. Вона могла тільки вдивлятися в блідо-голубе обличчя своєї сестри, яке дивилося на неї очима без зіниць, і чути, як шумить душ – немов перешкоди по телевізору – і як позаду неї на підлогу падають краплі, даючи зрозуміти, що Віллі більше не в душі.

– Не може бути, щоб це був він, – сказала Рута. – Це… це… не в’яжеться.

– Востаннє, коли я був тут, ви говорили, що у вас з’являлися думки про те, щоб перелізти до Барлі по даху і пошпигувати, – нагадав Харрі, – тому що двері на його терасу все літо стоять розчинені. Ви в цьому упевнені?

– Авжеж. Але хіб-не простіше прост-п-дзвонити? – запитала «Трондхеймський орел».

Харрі похитав головою:

– Він одразу запідозрить недобре. А упустити його ми не можемо. Мені обов’язково треба взяти його сьогодні ввечері, якщо вже не надто пізно.

– Пізн-ля ч-го? – запитала «Трондхеймський орел», примруживши одне око. – У вас, н-діюсь, з собою ордер або щось тип-того?

Харрі похитав головою:

– У мене виправдана підозра. Ордер не потрібен.

Над головою Харрі тихо, немов застерігаючи, гуркнув грім. Ринва на даху була пофарбована в жовтий колір, але вже давно вкрилася великими рудими плямами. Харрі вхопився за нього обома руками і обережно перевірив на міцність. Жолоб тужливо скрипнув, зі стіни виліз гвинт і з дзвоном упав у внутрішній двір. Харрі відпустив жолоб і вилаявся. Але вибору немає. Він піднявся на перила балкона і підтягнувся. Подивившись униз, він мимоволі затамував подих. Простирадло, що сушилося внизу, здавалося не більшим за поштову марку, яка випадково вилетіла з вікна.

Відштовхнувшись ногами, він опинився на даху. Хоча той буває крутим, зчеплення між черепицею і міцними підошвами черевиків «Доктор Мартенс» було достатнім, аби пройти два кроки до труби, яку він обійняв, як дорогу серцю людину. Потім випростався і подивився навкруги. Над Несоддланном сяйнула блискавка, вітер, що здійнявся, почав тіпати піджак. Харрі здригнувся, коли перед самим його обличчям промайнула чорна тінь. Тінь покружляла й пірнула вниз. Ластівка. Харрі встиг побачити, як вона знайшла притулок під дахом.

Він видерся на верх даху, помітив метрів за п’ятнадцять чорний флюгер і, розкинувши руки, як канатоходець, пішов по гребеню.

На половині шляху сталося непередбачене.

Харрі почув шум, який спочатку сприйняв, як шелест листя на деревах унизу. Шум ставав сильнішим, і рама для сушіння білизни у дворі почала обертатись і верескливо скрипіти. Поки що Харрі не відчував особливого вітру, але зараз сильний порив ударив йому в груди, і він, відступивши на крок, декілька митей стояв, злегка погойдуючись із одного боку в інший. Ззаду застукали по черепиці чиїсь швидкі кроки – дощ! Великий потоп. Гуркіт грому – і в ту ж секунду вода була всюди. Час сушіння закінчився. Харрі намагався утримати рівновагу, але він немов балансував на шматку мила. Підошви ковзали, і він у відчаї подався у бік флюгера, простягаючи до нього руки, розчепіривши пальці. Права рука дряпнула мокру черепицю у пошуках, за що б зачепитися, але нічого не знайшла. Сила тяжіння взяла своє, і нігті ковзнули по даху, немов коса об точильний камінь, – Харрі поплив униз. Він почув, як затихнув виск рами у дворі, відчув колінами ринву і зрозумів, що край уже зовсім близько. Він витягнувся у відчайдушній спробі вхопитися за яку-небудь антену. Вдалося. Лівою рукою. Антена зігнулася, погрожуючи переламатись і скинути його в двір, але витримала.