Ю Несбё - Пентаграма

– Де у тебе телефон Харрі, Ейкелане? У бардачку? У багажнику? Можливо, в кишені?

Ейстейн не відповів. Його мозок продовжував у скаженому темпі відкидати варіанти. Навколо ліс. Щось підказувало, що людина на задньому сидінні добре натренована і наздожене Ейстейна за лічені секунди. Чи є у нього спільники поблизу? Може, варто натиснути кнопку тривоги і розіслати цей сигнал іншим автомобілям? Чи має він право залучати до цього інших?

– Зрозуміло, – сказав чоловік. – Значить, по-поганому. Знаєш що? – Ейстейн не встиг зреагувати, а він уже обхопив його за шию і втиснув у крісло. – Так я і думав.

Окуляри в Ейстейна злетіли. Він простягнув до них руку, але не дістав.

– Піднімеш тривогу – я тебе уб’ю, – прошепотів чоловік йому у вухо. – Не у фігуральному, а в буквальному сенсі. Умертвлю.

Хоча в мозок Ейстейна Ейкелана не надходив кисень, він чув, бачив і відчував запахи на подив добре: бачив мережу капілярів на зворотному боці власної повіки, розрізняв запах одеколону свого пасажира і чув у його голосі повискуючі радісні нотки.

– Де він, Ейкелане? Де Харрі Холе?

Ейстейн беззвучно розкрив рот, і чоловік ослабив хватку.

– Я не розумію…

Горло стиснули знову.

– Остання спроба, Ейкелане. Де твій товариш по чарці?

Ейстейн відчув біль і болісне бажання жити, але він знав, що скоро все закінчиться. У таку халепу він потрапляв і раніше. Це просто перехідна стадія. Скоро розмова піде куди спокійніше і приємніше. Минали секунди. Мозок почав відключати відділи, що відповідають за почуття. Першим відмовив зір…

Хватка знову ослабла, і до мозку хлинув потік кисню. Зір повернувся. Біль теж.

– Ми однаково його знайдемо, – мовив голос. – А вже ти вибирай, хочеш ти пережити цю подію чи ні.

Ейстейн відчув, як щось холодне і тверде ковзнуло по скроні, по кінчику носа. Вестернів Ейстейн у житті переглянув немало, але бачити револьвер сорок п’ятого калібру на такій близькій відстані йому ще не доводилося.

– Розкрий рота.

А на смак пробувати вже тим більше.

– Рахую до п’яти і стріляю. Якщо захочеш щось сказати, кивни. Бажано раніше, ніж я скажу п’ять. Раз…

Ейстейн намагався впоратися зі страхом смерті. Говорив собі, що люди мислять раціонально, і цей чоловік нічого не виграє, якщо вб’є його.

– Два…

«Логіка на моєму боці», – думав Ейстейн. У дула був смак металу і крові, і від цього починало нудити.

– Три. І не хвилюйся про машину, Ейкелане. Я ретельно все приберу й вимию після себе.

Ейстейн відчув, як тіло починає тремтіти, це була мимовільна реакція, і він міг тільки відзначити її, але не припинити. Згадалася ракета, яку він якось бачив по телевізору. Та теж тремтіла за декілька секунд до того, як її відправили до холодного і порожнього космічного простору.

– Чотири.

Ейстейн кивнув. Енергійно й кілька разів.

Револьвер зник.

– Він у бардачку, – задихаючись сказав Ейстейн. – Він сказав, що не треба ні вимикати його, ні відповідати на дзвінки. А сам узяв мій.

– Та плював я на ваші телефони, – відповів голос за спиною. – Я хочу почути, де Холе.

– Я не знаю. Він нічого не сказав. Тобто сказав, що нам обом буде краще, якщо я нічого про це не знатиму.

– Збрехав. – Це прозвучало м’яко і спокійно, і Ейстейн не зрозумів, злиться його пасажир чи бавиться. – Краще буде тільки йому, Ейкелане, не тобі.

Холодний револьвер обпік щоку, немов розжарена праска.

– Почекайте! – випалив Ейстейн. – Харрі щось говорив. Згадав. Він сказав, що сховається вдома.

Ці слова вислизнули дуже швидко, і йому здалося, ніби він недостатньо чітко все вимовив.

– Ми там були, ідіоте.

– Та я не про той будинок, де він живе. Будинок в Уппсалі, де він виріс.

Чоловік на задньому сидінні розсміявся, і тут же дуло револьвера спробувало залізти Ейстейну в ніздрю. Стало боляче.

– Ми відстежували твій телефон протягом декількох годин, Ейкелане, і знаємо, з якого району Холе дзвонив, це не Уппсала. Ти просто брешеш. Інакше кажучи, «п’ять».

Почувся писк. Ейстейн заплющив очі. Писк не припинявся. Він уже помер? Писк почав складатися в мелодію. Щось знайоме. «Пурпурний дощ». Прінс. Це дзвонив мобільний.

– Так, слухаю, – відгукнувся голос із заднього сидіння.

Ейстейн поки що не наважувався розплющити очі.

– В «Андеруотері»? О п’ятій? Добре. Збирайте всіх хлопців, я їду.

Ейстейн почув шерех одягу. Час минав. Він почув, як лісовий птах голосно затягнув свою трель. Красиво. Що це був за птах, він не знав. А мав би. Але головне – навіщо. Треба знати, навіщо птах співає. Тепер він уже ніколи про це не дізнається. На плече лягла долоня.