Ю Несбё - Пентаграма

– Одне те, що ти описав Волера як офіцера, який вів розслідування, а журналіст назвав його інспектором, зовсім не означає, що журналіст знає, що це Волер. Він міг і вгадати.

– Може, і випадковість, а може, спеціально хотів попередити мене, знаючи, що його прослуховують.

– Ти параноїк, Харрі.

– Імовірно, але це не означає…

– …що тебе не шукають. Говорив уже. Ти міг би подзвонити іншим журналістам…

– Я нікому не вірю. Крім того, думаю, нам не варто більше дзвонити з цього телефону. Мені взагалі здається, його треба вимкнути.

– Волер же не може знати, з якого телефону ти дзвониш.

Зелений сигнал «Ерікссона» згас, і Харрі засунув його в кишеню піджака.

– Ти, Сівертсене, очевидно, погано знаєш, що Том Волер може і чого не може, – похмуро сказав він. – Ми з моїм другом-таксистом домовилися, що між п’ятою і шостою він подзвонить мені з телефону-автомата. Ти чув дзвінок?

– Ні.

– Значить, вони вже знають про телефон. Він наближається.

Свен голосно зітхнув:

– Харрі, тобі вже говорили, що ти ввесь час повторюєшся? І мене дивує, що ти не особливо-то надриваєшся, щоб визволити нас із цієї колотнечі.

Харрі пустив під стелю густе кільце сизого диму.

– У мене навіть виникло таке відчуття, ніби ти хочеш, аби нас знайшли, а все інше – видимість, – зітхнув Свен. – Тобто ми з біса добре ховаємося, а він – ти в цьому впевнений – ухитриться і знайде нас.

– Цікава версія, – пробурмотів Харрі.

– Експерт із «Норске Мьоллер» підтвердив твою здогадку, – сказала Беата, жестом виставляючи Бйорна Гольма з кабінету.

З шуму на задньому фоні вона зрозуміла, що Харрі говорить з телефону-автомата.

– Спасибі за допомогу, – відповів він. – Якраз те, що мені було треба.

– Справді?

– Сподіваюся.

– Харрі, я щойно дзвонила Олауг Сівертсен. Їй дуже зле.

– Гм…

– Не лише через сина. Вона боїться за свою квартирантку, яка від’їжджала на вихідні за місто й досі не повернулася. Я не знаю, що їй сказати.

– Що скоро все закінчиться.

– Обіцяєш?

Сміх Харрі прозвучав сухо, як кулеметна черга.

– Це якраз я тобі можу обіцяти, – сказав він.

Клацнув сигнал внутрішнього зв’язку.

– До вас відвідувач, – прогугнявив голос чергового.

На годиннику минула четверта, а значить, на чергуванні мала бути жінка зі служби охорони. Беата помітила, що хто б не був на посту, всі вони з часом починають говорити в ніс.

Вона натиснула кнопку на старенькому селекторі:

– Нехай трохи почекають, я зайнята.

– Так, але…

Беата вимкнула внутрішній зв’язок:

– Метушня!

На тому кінці було чутно дихання Харрі, ось під’їхав автомобіль, вимкнули мотор. Тут Беата помітила, що світло в кімнаті стало падати якось інакше.

– Мені пора, – мовив Харрі. – Треба поквапитися. Може, пізніше передзвоню. Якщо все піде, як я думав. Добре? Беато?

Вона поклала трубку. Її погляд був прикутий до дверей у кабінет.

– Ну? – сказав Том Волер. – Хіба ти не говориш хорошим друзям «до побачення»?

– Хіба на вході тобі не сказали почекати?

– Сказали.

Том Волер зачинив двері й потягнув за шнур, закриваючи жалюзі на вікні. Пройшов по кабінету, став поряд із кріслом і подивився на стіл.

– Що це? – запитав він, вказуючи на дві скляні пластини, притиснуті одна до одної.

У Беати почастішало дихання.

– Якщо вірити лабораторії – сім’я, – стараючись говорити байдуже, відповіла вона.

Він легко торкнувся рукою її шиї. Вона завмерла.

– Ти розмовляла з Харрі? – Він провів пальцем по її шкірі.

– Прибери руку! – гаркнула вона, зібравши все своє самовладання.

– Ой-йой-йой, щось не так? – Волер посміхаючись підніс обидві руки догори. – Хіба тобі не подобалося, Льонн?

– Що тобі потрібно?

– Дати тобі шанс. Думаю, я мушу тобі його надати.

– Мусиш? За що ж це?

Вона схилила голову набік і подивилася на Волера. Той облизнув губи й нахилився до неї:

– За сприяння. І підпорядкування. І неквапливість у ліжку.

Беата ударила, але він легко спіймав її зап’ясток у повітрі й заламав їй руку за спину. Вона, нагнувшись уперед у кріслі, вдарилася головою об стіл. У вухах чулося його шипіння:

– Я даю тобі шанс зберегти свою посаду, Льонн. Ми знаємо, що Харрі дзвонив тобі з телефону свого дружка-таксиста. Де він? – Волер заламав руку сильніше, вона застогнала. – Я знаю, це боляче, – сказав він. – І знаю, що біль ніколи не змусить тебе розговоритися. Отже, роблю це для свого власного задоволення. І твого теж.

Він притиснувся до неї. У вухах у Беати дзвінко пульсувала кров. Вона прицілилась і вдарила лобом кнопку внутрішнього зв’язку. Вдарила так сильно, що пластмаса тріснула.