Ю Несбё - Пентаграма

– Пробачте. – Бармен послинив палець і перевернув сторінку. – Я заступив на зміну перед самим вашим приходом. Запитайте краще он у тієї жінки.

Секунду повагавшись, Рогер відсьорбнув іще пива й підвівся.

– Прошу вибачення…

Жінка подивилася на нього з напівусмішкою:

– Слухаю вас…

Тільки тут він побачив: це не тінь, на її обличчі синяки. На лобі, вилицях і на горлі.

– Я маю зустрітися тут із одним чоловіком, але боюся, він пішов, не дочекавшись мене. Вищий, ніж метр дев’яносто, з коротко підстриженим світлим волоссям.

– Молодий?

– Авжеж… Думаю, йому років тридцять п’ять. Має трохи пошарпаний вигляд.

– Червоний ніс і блакитні очі, які здаються і молодими, і старими водночас? – Вона продовжувала всміхатись, але він зрозумів, що не йому, а скоріше, власним думкам.

– Так, це може бути він… – невпевнено мовив Рогер. – Так він сюди…

– Ні, сама його чекаю.

Рогер подивився на неї. Невже вона дійсно одна з них? Повнява, злегка напідпитку дама у віці близько тридцяти? Не схоже.

– Думаєте, він прийде? – запитав Рогер.

– Ні. – Вона підняла келих. – Ті, кого дійсно чекаєш, ніколи не приходять. Приходять інші.

Рогер повернувся до бару. Його келих уже прибрали зі стійки. Він замовив іще.

Бармен поставив музику. У напівтемряві неголосно зазвучала композиція групи «Глюцифер»:

«I got a war, baby, I got a war with you!»

Він не прийде. Харрі не прийде. Що б це могло означати? Адже, чорт забирай, це не з його вини!

О пів на шосту двері бару відчинилися.

Рогер із надією підвів погляд і побачив чоловіка в шкіряній куртці. Той дивився на нього.

Рогер похитав головою.

Чоловік кинув погляд навкруги. Провів долонею по шиї й вийшов.

Першою думкою Рогера було побігти вслід. Запитати, що означає цей жест рукою? Що операцію завершено? Чи що Томасу… Задзеленчав мобільний телефон. Він відповів.

– No-show? [29]  Не з’явився? (англ.). – поцікавився голос.

Це був голос не того чоловіка в шкіряній куртці, і точно вже не Харрі, але щось у нім було знайоме.

– Що мені робити? – тихо запитав Рогер.

– Пробудеш там до восьмої, – відповів голос, – і подзвониш на потрібний номер, якщо він з’явиться.

– А Томас?…

– Із твоїм молодшим братом нічого не станеться, поки ти робиш те, що ми тобі говоримо. І нікому ні слова.

– Зрозуміло. Я…

– Вдало посидіти, Єндеме.

Рогер засунув телефон у кишеню і поринув у пивний келих. Коли він виринув, аби перевести дихання, була вже восьма – минули дві з половиною години.

– Ну, що я говорила?

Рогер обернувся. Вона стояла прямо за спиною, жестом гукаючи бармена. Той знехотя почав підводитися зі стільця.

– А хто це «інші»? – запитав Рогер.

– Які «інші»?

– Ви сказали, що замість тих, кого дійсно чекаєш, приходять інші.

– Ті, кого доводиться брати, та ще і з вдячністю, милий. Такі, як ти або я.

Рогер розвернувся до неї. Як вона це говорила… Без манірності, без драми, з посмішкою безвиході. Він відчув щось особливе. Якусь спорідненість. Тепер він розгледів її очі, губи. Звичайно, вона красива.

– Це вас так чоловік побив? – запитав він.

Вона підвела голову і, виставивши вперед підборіддя, подивилась, як бармен наливає пиво.

– А ось це не ваша справа, юначе, – відрізала вона.

Рогер на мить заплющив очі. Який дивний день. Один із найбільш дивних у його житті. Чи варто припиняти дивні речі?

– Може стати і моєю, – сказав він.

Вона обернулась і пильно на нього поглянула.

Він кивнув на її столик:

– Судячи з розмірів вашої сумки, вже колишній чоловік. Якщо вам сьогодні потрібна смуга для аварійної посадки, у мене велика квартира, і знайдеться навіть зайва спальня.

– Он як? – Її інтонація була скоріше заперечливою, але вираз обличчя змінився. Тепер у нім з’явилося якесь запитання, навіть цікавість.

– Квартира несподівано збільшилася цієї зими, – сказав він. – З вашого дозволу я ще посиджу тут і, якщо ви готові скласти мені компанію, із задоволенням заплачу за ваше пиво.

– Дійсно, – мовила вона. – Чом би нам не почекати разом?

– Чоловіка, який так і не прийде?

Її сміх вийшов сумним, проте вона все-таки зуміла засміятись.

Свен сидів на стільці й дивився з вікна на вулицю.

– Може, тобі все-таки краще було б сходити? – запитав він. – Може, у журналіста це випадково вирвалося?

– Не знаю… – Харрі лежав на канапі й вивчав завитки сигаретного диму, які здіймалися до стелі. – Думаю, що він, скоріше, несвідомо попередив мене про небезпеку.