Сергій Бут - «Аляска»

— Не хочеш розказати, чому тебе переслідує привид?

Влучні слова лікаря нарешті похитнули Антонову впевненість. Ці стежки, якими психіатр вимощував свою стратегію допиту, сходилися в кільце — кільце, що от-от візьме його в облогу.

Пацієнт приготувався до найгіршого, але, на щастя, Павлович рушив у напрямку Бемоля.

— А що нам заспіває пташка? Чи народний артист психушки? Яке прізвисько тобі до вподоби?

Жонглювання натяками не потрапило прямо в ціль, але, як і друзям, Бемоль мав що приховувати від лікарів. Вигадана легенда, неправдиве ім’я та прізвище, професія, сімейний стан, хвороба й навіть заявлена мета його переводу на «Аляску» були луб’яними. Один рух, одне слово — і його викриють, а потім просто знищать, як Григорія…

Думки про смерть ледь не вивели співочого пацієнта з рівноваги, а вже наступне запитання Павловича мало не скинуло його до прірви.

— Може, це твій розспіваний язик стукає комусь на волю? Га? А давай ми тебе скупаємо в басейні?

Попри відстань і наповнений водою басейн, що був між обвинувачем і пацієнтом, погрози дістались останнього вчасно. Бемоль відступив від краю водоймища. Павлович не зупинявся:

— Нічого страшного — поплаваєш трішки. Ну, або підеш на дно, себто втопишся…

Така перспектива неабияк нажахала Бемоля, який, обороняючись, заспівав тихеньким голосом:

Основна риса, яка характеризувала Бемоля як психа — в очах лікарів, товариша і решти пацієнтів — дала збій. Рано чи пізно цей мелодійний голос і вдало дібрана пісня мали стати кісткою в горлі комусь із медперсоналу, і наразі ним виявився Шрек. Велетень щосили загатив невгамовного пацієнта в живіт.

Не годен оговтатися, нещасний Бемоль присів, аби не впасти у воду, якої завжди уникав.

Угамування народного артиста психушки дещо заспокоїло Павловича. Він пригладив вуса з бакенбардами й нарешті озвучив подальші свої наміри:

— Ви троє перебуваєте тут з дивних причин, тому підозрюємо вас у зливанні інформації про стан справ у нашій лікарні. Востаннє пропоную одному з вас зізнатись у скоєному, інакше — утрьох розділите цю кару.

Погрози Павловича звучали переконливо, але жоден із трійці не зізнався у висунутих їм звинуваченнях. Мовчання пацієнтів затягувалося, скупчуючись у повітрі грізною хмарою, яка ось-ось мала розродитися блискавицями на їхні голови. Роль Зевса взяв на себе Чахлий:

— Зараз ми зіграємо в одну гру, яка називається «Золотий ключик».

Кістлявий санітар заходився пояснювати бранцям правила вигаданої шефом гри:

— Ваш товариш зануриться у воду і буде там доти, доки ви не знайдете ключа, щоб звільнити його руки від якоря.

Бемоль із Міхаелем переглянулися, не до кінця розуміючи свою місію. Їхня кволість викликала в Чахлого роздратування, тому він взявся ще раз пояснювати:

— З ваших тупих облич бачу, що нічого не второпали. Отже, його життя, — Чахлий поклав руку на плече безсилого Антона, — у ваших руках. І оскільки часу матимете обмаль, дарую вам невеличку підказку: ключ у шафках, позаду вас.

Двоє пацієнтів синхронно повернулися в бік шафок, воліючи нарешті до кінця зрозуміти поставлене перед ними завдання, аж раптом гучний сплеск води повернув їхні погляди в початкову точку. На протилежній стороні між Павловичем і підлеглим бракувало Водолаза.

Антон ішов на дно басейну з прив’язаним до ніг акумулятором. Він не смикався: зберігаючи спокій, заощаджував кисень. Призначена йому роль жертви зі скутими кінцівками допомогла завчасно обрати стратегію майбутньої поведінки в разі розгортання найгіршого сценарію. За весь час, проведений у басейні, бранець не зронив жодного слова, не силкувався звільнитися від тугих вузлів, що знерухомили кінцівки, не захищав себе словесно. Досвідчений пірнальник зберігав спокій, завдяки якому нормальне серцебиття не пожирало дорогоцінний кисень.

Його ж друзі, охоплені панікою, безпорадно спостерігали за цим знищенням, аж поки голос Чахлого не привів їх до тями:

— Так і будете стояти?

Питання Чахлого зрушило з місця Міхаеля. Оговтавшись від шоку, він кинувся до стіни й почав одні за одними відчиняти дверцята шаф. Вони гупали об дерев’яні рами, стягнуті назад заржавілими пружинами. Звуки від ударів здійняли чималий шум, у якому тонули сподівання врятувати Антона. Ця катавасія тішила Чахлого. З садистичною посмішкою він спостерігав за героїчними стараннями пацієнта, що самотужки побіг шукати ключ. Натомість Бемоль стояв, наче в ступорі. Наполохавшись обізнаності Павловича, він майже змирився з поразкою і досі не вірив, що чаша покарання минає його. Зі стану прострації його вивів голос Міхаеля, що раптом заверещав на весь басейн: