Сергій Бут - «Аляска»

— Агов, полегше можна, — поправляючи плече, озвався Місько.

— З тобою не можна, — заперечив Шрек і вкотре штурнув пацієнта в спину.

Міхаель сперся на Бемоля, й обоє завмерли, роздивляючись у тьмяному світлі пункт свого призначення. Для орієнтації в напівтемному приміщенні слух як орган сприйняття годився щонайкраще. Ритмічне попадання у воду дрібних предметів привернуло до себе увагу пацієнтів. Вони перезирнулись, а потім спрямували погляди в найтемнішу частину басейну. Коли їхні очі призвичаїлися до пітьми, обидва хлопці побачили на протилежному боці постать Чахлого, який, стоячи край басейну, шпурляв у воду камінці. За спиною санітара щось ворухнулось, і, примружившись, Міхаель упізнав у нерухомій постаті Антона з зав’язаними за спиною руками. Навіть здалеку було помітно, що їхній товариш здавався втомленим і геть безпорадним.

Чахлий порушив мовчанку.

— Нарешті вся команда в повному складі.

У високому і об’ємному приміщенні басейну голос санітара множився луною. Від такого спецефекту шкіра пацієнтів укрилася сиротами. Акустика додавала всьому дійству зайвої містичності, тож Міхаель наважився спитати про причину вистави.

— Що за фігня, чуваки?

Його голос злетів до стелі й, відлунюючи, рознісся усіма закутками басейну.

— Очкуєш? — єхидно поцікавився Чахлий.

Бемоль покосився на Міхаеля. Він, як ніхто інший з пацієнтів, відчував войовничий настрій адміністрації лікарні та, як жоден інший, знав його причину. Утім, товариш, нічого не відаючи, і далі мужньо дивився у вічі небезпеці.

— Боже милостивий, хоч його не чіпайте, він і так ледве дихає, — Міхаель прохав за Антона, кепський вигляд якого викликав співчуття.

Біля дверей коло Антона з Чахлим почулися кроки. Їхній звук наростав, допоки хтось наближався до басейну. Поява ще одної особи зосередила увагу пацієнтів на дверях, у яких спершу виник промінь світла від ліхтарика, а згодом вималювалася фігура Павловича в білому халаті. Щонайперше начальник звернувся до підопічних.

— Усі є?

Чахлий кивнув, але Павлович уже скерував промінь ліхтаря в бік Антона. Пацієнт примружився через надто яскраве світло.

Особиста поява Павловича, який, як правило, уникав участі в таких заходах, збентежила Міхаеля. Досі він сприймав нічну витівку санітарів виключно як акт їхнього самоствердження й помсти за вибрики Антона, але тепер ситуація загострилася. Наступні слова Павловича лише підтвердили його відчуття.

— Ну що, психи? У декого з вас лихий язик і заячі вуха, — Павлович окинув важким поглядом своїх пацієнтів. — Щоб не тягти кота за хвіст, пропоную гниді зізнатися добровільно. Як мінімум двох із вас це врятує.

Спохмурнілий вигляд Бемоля нагнав на Міхаеля жаху, але давати слабину він не збирався.

— Начальнику, ми й гадки не маємо, про що йдеться.

Відмова пацієнта не подіяла на ескулапів. Павлович заговорив знову:

— Ми знаємо про вас значно більше, ніж вам здається. Ти, мордо наркоманська, переховуєшся тут від в’язниці…

Обізнаність лікаря вразила Міхаеля. Він зроду не міг подумати, що хтось із персоналу здогадується про його справжні наміри. Його обличчя сполотніло, зливаючись із білим кахлем, що вкривав стіни басейну. Для сильнішого ефекту Шрек штурхонув його в нирку.

— Що, у штани наклав? Як кажуть у народі, жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся.

Міхаель пустив повз вуха Шрекові кпини, але замислився над словами психіатра. Отже, справжня мета його перебування в лікарні відома її очільникам. Злити такого пацієнта правоохоронцям можна будь-якої секунди, а тому триматися за цю соломинку немає сенсу. Утім, поки всю увагу адміністрації шпиталю прикуто до таких, як Антон, цього ніхто не робитиме, а отже, ще можна потягти час. Утішний висновок дещо підбадьорив бранця, і він повернувся до подій, які розгорталися поряд.

Павлович, стоячи біля Антона, так нахилився до пацієнта, що його вуса залоскотали тому вухо:

— Ваша величність «Водолаз» насправді теж має причини тут перебувати?

До фізичного болю Антонові додалося передчуття біди.

Мало того, що він зірвався та зайшов у відвертий конфлікт зі злочинною лікарською зграєю, яка запроторила його на кілька днів у карцер і надавала стусанів, а тепер непрозорі натяки Павловича сіяли паніку. Чоловіка лихоманило від самої думки, що їм відома геть уся правда — правда, яку знає лише він. Ні, це неможливо!

Не встиг Антон як слід себе опанувати, як Павлович підкинув нове питання: