Эдуард Ростовцев - Остання роль

… До чотирнадцяти років він був звичайним хлопчаком, непосидющим, допитливим, не вельми старанним — траплялося, не готував уроків, часом хапав двійки, хоч учителі, намагаючись бути об'єктивними, казали, що загалом це непоганий хлопець — кмітливий, здібний, і якби захотів… Але він не хотів. Його більше вабили телевізор, магнітофон, бренькання гітар, компанія друзів-ровесників, які до ночі тинялися по вулицях, скверах та дворах. Правда, і тут не все у нього йшло гладко — він був товстий, незграбний, і це часто викликало насмішки. Інколи він кидався на кривдників, та його не боялися — легко ухилялись од пухлих, зовсім не страшних кулаків, глузуючи ще дошкульніше, або, коли це вже набридало, били. Він плакав од люті й безсилля, погрожував розквитатись і сам лякався свого гніву. Хтось інший на його місці порвав би з дворовою компанією, а йому бракувало твердості, і він знайшов інший вихід: сяк-так навчився грати на банджо, яке подарував йому двоюрідний брат-моряк. Його авторитет серед підлітків одразу зріс: банджо — не якась там набридла гітара, банджо — то банджо! Це тоді він прийшов до висновку, що оригіналам багато що прощається. Перестав стригтися, ходив патлатий, у засмальцьованих джинсах, пом'ятому сомбреро, підперезаний ковбойським поясом з бляхою. Він уже потроху курив (сигарети йому давала в кредит довготелеса дівчина-кіоскерка), говорив ламким баском, називав себе Ніколас, хизувався, вставляючи в розмову — часто зовсім невпопад — англійські слівця, засвоєні аж ніяк не з шкільного підручника…

Шлях в образотворче мистецтво він почав з розмальовування футболок — спершу своїх, потім друзів, далі — друзів своїх друзів. Малював непогано, сусід-маляр допоміг йому зробити трафарет, підібрати відповідні фарби, скласти калькуляцію прямих і накладних витрат. Поставлене на відповідну технологічну й комерційну основу, «виробництво» швидко розвивалось. І хто знає, яких масштабів досягла б діяльність фірми «Ніколас Кравець і К°», коли б не втрутилась міліція. Шістнадцятилітнього Колю присоромили і попередили, відзначивши водночас його здібності до малювання. На сімейній раді після короткої дискусії постановили, що хлопець повинен учитися «на художника». Колю влаштували в художню школу і додатково найняли ще репетитора. Великих успіхів у малюванні він не досяг, але через три роки вступив до інституту декоративного і прикладного мистецтва. На цей час Кравець уже мав бороду, складаний мольберт і подругу, якою, на загальний подив, стала кіоскерка. Їй було близько тридцяти, йому — вісімнадцять. Проте Ніколасу це імпонувало:: на них звертали увагу, про них говорили. До того ж кіоскерка балувала його вже не тільки сигаретами — за якихось півроку він побував чи не в усіх міських ресторанах, вечірніх і нічних барах. Він не бачив нічого незвичайного в тому, що пиятики оплачувала подруга, трохи здивувався, коли її притягли до відповідальності за розтрату, обурився, що його викликали до слідчого. А втім, про цей період свого життя Кравець не любив згадувати.

В інституті він захоплювався всім потроху — аквареллю, різьбленням по дереву, карбуванням, а потім дійшов висновку, що справжнє його покликання — скульптура. Монументальні скульптури — не якісь там натюрморти чи орнаменти, котрих і не помітиш у виставочному залі. Такі скульптури ставлять на майданах, у парках: значущість цих робіт вражає і викликає повагу до творців їх. Та й платять скульпторам, як правило, більше, ніж живописцям чи різьбярам. Це останнє, можливо, й не мало вирішального значення, але вже з другого курсу Кравець серйозно і грунтовно зайнявся скульптурою. Не обмежуючись навчальною програмою, він з благословення і при матеріальній підтримці батьків брав уроки у досвідчених скульпторів. Серед них був і Станіслав Терлецький, який не тільки навчив Миколу працювати з металом, а й відкрив перед ним комерційну сторону цієї роботи: любителі псевдоантикваріату охоче замовляли статуетки, вази, світильники «під античність», з неодмінними ліпними рельєфами. І в комісійних магазинах такі речі приймали. У Кравця завелися гроші, появилися нові знайомі, він став по-своєму відомим майстром.

Сказати, що Микола Кравець показав себе тільки марнославним і корисливим, було б неправильно. Він став непоганим скульптором, часом захоплювався якоюсь роботою і тоді по кілька діб не виходив з майстерні, його дипломну роботу «Плотогони» (станкова скульптура, гіпс) відзначили серед кращих, а барельєф «Спорт» і фонтан «Купальниця» принесли йому справжнє визнання. Правда, вже тоді його роботи викликали суперечки: Дехто вважав, що Кравець віддає перевагу зовнішньому ефекту, а не внутрішньому змісту твору, не зупиняється перед компілюванням. Молодого скульптора не бентежили ці суперечки — часто він сам починав їх, залучаючи знайомих та й незнайомих людей, приголомшуючи останніх своєю ерудицією, полемічною пристрастю, самовпевненістю. Він любив бути в центрі уваги, любив, коли про нього говорили.