Эдуард Ростовцев - Остання роль

— Це інша річ, — погодився гідролог. — Тут взагалі небезпечно — вир.

Білякевич насторожився: точка, яку показав Онопрієнко, була там, де, за словами Назарова, Світлана вперше, на початку літа, пустуючи, стрибнула у воду і її мало не затягло в чорторий.

— Виходить, у затоні вона не могла втопитися?

— Могла, там доволі глибоко. Проте тіло звідти водою не віднесло б. Хіба, може, його хто перетягнув потім.

— Навіщо?

— Звідки ж мені знати?

— Як гідролог, ви можете дати такий висновок? — запитав Онопрієнко.

— Хоч зараз.

— Не поспішайте, — стримав його слідчий. — Це має бути докладний висновок, обгрунтований розрахунками, вимірами й усіма іншими методами. Я ознайомлю вас із тими питаннями, на які ви повинні дати відповідь. Скільки часу вам потрібно на таку роботу?

— Ну, якщо так, то, мабуть, з тиждень, не менше.

Коли Орел пішов, Онопрієнко невесело всміхнувся:

— Чим далі в ліс, тим більше дров. Що ви думаєте, Вікторе Михайловичу, про цю гідрологічну сенсацію?

— Думаю, що вона може підштовхнути нас до розгадки.

— Ну-ну, — недовірливо похитав головою Онопрієнко. — Побачимо.

Повернувшись з управлінської наради, Білякевич побачив біля дверей свого кабінету незнайомого офіцера міліції.

— Ви до мене?

— До вас, товаришу підполковник, — узяв під козирок офіцер. — Старший лейтенант Петришин, дільничний інспектор…

— Приїхали!.. — радісно перебив його Білякевич. — До кінця відпустки приїхали. Ну, молодець, Петришин! Ви навіть не уявляєте, який ви молодець.

Петришин був уже немолодий, дебелий, але підтягнутий, скупий у рухах та словах і, як виявилося, толковий чоловік, а пам'ять мав просто феноменальну.

— Ні, товаришу підполковник, виливки не збереглись. Але я пам'ятаю слід тих «Жигулів». Од лісової дороги він повернув праворуч. «Москвич» Назарова пішов лівіше, до будиночків бази, а «Жигулі» в другий бік рушили, вздовж правого берега. Слід протекторів був чіткий, тільки подекуди його вдавили інші машини. Вранці їх багато наїхало — і рятувальні, й медичні, і наші, з райвідділу. Про те, що там вчинено злочин, одразу не подумали, місце події не охоронялось. А ті «Жигулі» зупинялися біля ялинника, метрів за сто від лісової дороги і метрів за десять від озера. Там вони розвернулись і поїхали назад на лісову дорогу. Я по сліду визначив. Машина не стара, але експлуатували її недбало — масло текло. Візерунок на протекторах — ялинкою. І ще пам'ятаю: там, де стояли «Жигулі», валялися недокурки сигарет. Штук п'ять-шість. Сигарети, я звернув увагу, були без фільтра, а недокурки — пожовані з кінця. Видно, хтось біля машини курив сигарету за сигаретою, бо недокурки лежали недалеко один від одного. Деякі були вже затоптані в землю. А земля там глиниста, в'язка.

На карті, що її склав гідролог Орел, місце стоянки «Жигулів», показане Петришиним, було якраз навпроти виру. Невже це випадковий збіг?..

Надія на успіх була дуже маленька — все-таки понад два місяці минуло. І самоскиди та бульдозери їздили там уздовж і впоперек, і всякі інші машини, та й дощі змивали в озеро листя, сміття. А проте Білякевич і: Онопрієнко цілий день шукали. Їм допомагали Ляшенко, Глушицький, Петришин, Галина Юрко, експерти-криміналісти з науково-технічного відділу. Оглянули кожен сантиметр землі біля ялинника. Та навіть масляної плями ніде не знайшли.

Вже зібралися кінчати марну роботу, коли це Петришин став на коліна, відламав кусок глини, вивернутий, гусеницею бульдозера, й почав обережно розламувати його пальцями.

— Є один. Схоже, з тих, — спокійнісінько, якось аж надто буденно сказав він.

То був недокурок сигарети. Точніше жалюгідні рештки його.

Пізно ввечері в кабінет до Білякевича зайшов начальник науково-технічного відділу підполковник Рубанов, а за ним ще цілий гурт — експерти, Ляшенко, Глушицький, Юрко і навіть черговий по управлінню.

— Ну, з тебе належить, — весело сказав Рубанов, кладучи на стіл акт експертизи. — Тютюн з домішкою маріхуани — двадцять п'ять відсотків. Той самий склад, що й у сигаретах, знайдених серед речей Мелещук. Навіть папір такий самий. Схоже, що з однієї партії.

… Додому Білякевич пішов пішки, хоч було вже за північ і погода не вельми сприяла прогулянці — мрячив колючий, холодний дощ, до того ж підполковник добряче стомився за день. Але він не помічав ні дощу, ні втоми. Його охопило давно вже незнане почуття глибокого задоволення, певності того, що все зроблене вчора, сьогодні, що буде зроблено завтра, позавтрому, через тиждень, приведе зрештою до успіху. Вони — і він, і всі, хто йде з ним рядом, — на правильній стежці. Старі оперативники кажуть, що це чуття сліду; зійти з нього ти не маєш права, та й не захочеш…