Марина Меднікова - Зірка, або терористка

Він намацав міцні груди. Лідія притулилася до нього, потягнулася до вуст.

— Ще не оженився, а на свіжака тягне, — розпашіла Лідка обхопила його за шию. -Так що ти тут забув, не розкажеш?

— Кучеряво живеш, Лідія Батьківно. Я навіть засумнівався, чи не помилився бува, обравши Зірку. Таких жінок, як ти, зараз вже не продукують. І хазяйновита, і все при тобі. Навіть з походом. Не силікон, часом?

— Дєвушку нєпрєклонного віку образити може кожний.

— А це що? Идеш в ногу з прогресом. Я такого ще не бачив, — Командо взяв з полиці мобільника.

— А ти добре роздивися, — гордо сказала Лідка, — там камера. Знімати можна. Тільки нікому не кажи, вкрадуть. У нас народ заздрісний.

— Я теж такий хочу. Де взяла?

— Там вже немає.

— Для мене знайдеться, як мені щось сподобається, гори зрівняю, а добуду.

— Що у тебе з Зіркою? Тільки чесно.

— Друзі навік, любов до гроба.

— Жартуєш? Це добре. А мобілу я купила в магазині "Хай фай" на Садовій. Якщо розібрали, приходь до мене, дам погратися. Тебе як звуть?

— Підлеглі кажуть: товариш командир.

— Ну, це ми ще побачимо, хто кому з нас командуватиме.

— У вуха не задуває?

— Не зрозуміла.

— Швидко побігла. Я таких люблю.

— Для довгого розгону життя закоротке. Не цілиться треба, а стріляти навскидку.

— Не промахнешься?

— Слово знаю.

— Мені скажеш?

— У мене око — рентген. Якщо на твоєму знімку не буде чорних плям — скажу.

— Лякаєш?

— Кокетую.

— Треба йти, — Командо знехотя одхилився, — Зірка чекає. До зустрічі?

Командо з Зіркою їхали мовчки аж до магістралі.

— Що ви робите сьогодні ввечері? — поорушив тишу Командо.

— Йду до американської амбасади, у них прийняття.

З’ясую про ліки. — І тільки?

— Не тільки. У мене душі не вистачає на все горе світу.

Моїй душі треба дати як не спокій, то перепочинок.

«Бракувало дорікань. Незалежна людина схожа не незаселений острів в океані — кожне лізе з капцями, оселитися і командувати. Експансія і ескалація — як у Макса.

Спершу з миски їсти не схотів, давай з руки, на килимку спати не став, забагав постелі, а потім на шию виліз і вмостився».

— Не пирхайте, — відповів на те Командо.

— Я мовчу.

— Ні, пирхаєте.

— Ні, мовчу.

— Можна запитати?

— Питайте.

— Ви б могли вбити?

— Після похорону дівчат — змогла б.

— Вас завезти додому?

— Мені треба перебратися. А чого ви мовчите про сьогоднішній цирк?

— Я був у ліцеї. Подивився на людей навколо злочину.

Нарахував п’ятьох. Кухаря, дієтсестру, Травіату, Лідію…

— А п’ятий?

— Ви.

Командо не обернувся на Зірку. Знову їхали мовчки.

— Ви не відповіли, — нагадала Зірка. — І чому ви мовчите про сьогоднішню клоунську виставу і свою ролю в ньому?

— Це вона була у Травіати.

— Коли?

— Перед «швидкою». Вона й принесла горілку.

— Ліда знає, що Травці не можна.

— Тому й принесла.

— Навіщо?

— Мусимо з’ясувати.

Ліфт не їздив, Зірка пішла нагору. Треба ноги ставити усією ступнею, навантажувати усі м’язи. Раз-два, раз-два. Хух, мо’ воно й правильне, але дуже противне, як усе корисне.

Одсапалась. Двері Маріванни широко прочинені. Зірка зазирнула.

— Зайди до мене, — гукнула стара. — Оперативні дані.

— На дві слові, мушу бігти, — Зірка поцілувала бабцю.

— За тобою стежать.

— На Бога, Маріванночко, кому я потрібна.

— Не помічала останнім часом незвичного? — місіс Марпл з Оболоні подивилася допитливо.

— Дві секунди! — вихопилося в Зірки похватне слівце Командо. — Мене хтось фотографує. Здається. А може, глюки від перевтоми.

— Не глюки. Стежить Олег. Ти позавчора привезла його, він перечекав, доки поїдеш, узяв велику торбу, спіймав машину і — за тобою.

— Міг просто поїхати.

— Слухай-чуй. Ондечки заправка. Ти там зупинялася?

— Заправилась. — І він став. Доки виїхала зтудова. Чого, питається?

— Тільки й того?

— Продовжую спостереження.

— А що нового у баби Лізи-королеви? — Є дещо. Тобі ж ніколи послухати.

— Забіжу. Єйбо-присєйбо, забіжу.

Зірка перед дзеркалом добирала вбрання на імпрезу. Тато казав: жінка може бути будь-якою, лише не смішною. Не знаєш, як убратися, говорив тато, візьми просте-чорне, воно недоладним не буває. І ще: між скромним і сміливим обирай перше. Сміливість імітується, а скромність — ні.

У двері дзе-лень-кну-ло! Жінка перед дзеркалом — це Рембрандт у мить останнього штриха «Нічної варти». Хто в таку хвилину заважає — генетичний підлотник.