Марина Меднікова - Зірка, або терористка

На вулиці Командо повернув пістолет.

— Не певен, що ваш театральний жест…

— Газовий і не заряджений. Батько наказав — як без нас житимеш, стій за себе до останнього, на споді лежатимеш, а в роті подряпай.

— Це він каслики робить?

— Накаслики.

— От ми й бойові побратими. Поїдемо до вас чи до мене?

Зірка у светрі і джинсах, без прикрас, скидалася на хлопця.

Командо теж у джинсах і светрі — ха, таки команда. Він дивився уважно, без посмішки, чекав на відповідь. — І про що я зараз думаю? — запитала Зірка.

— Ані про що.

— Вгадали, бо ногу намуляла, — підсмикнула холошу джинсів, — хутко збиралася, не знайшла шкарпеток.

— По дорозі купимо харчів, я цілу ніч тинявся. Обговоримо все, а тоді вже — в люлю. Хоч пару годин.

Коли «жозі», а позаду чорний джип, вервечкою під’їздили до Зірчиного будинку, сіріло.

— Звідки так пізно… чи рано? — почувся згори старечий голос.

— Маріванно, — підвела голову Зірка, — а чого ви не спите?

На балконі другого поверху, оповитому ще голими виноградними пагонами, сиділа закутана постать.

— А я вичитала про тарганів. Треба назбирати вісім тарганів у баньочку, на світанні вийти на будь-яке перехрестя і на схід сонця розбити. Таргани пощезнуть. Ходити не можу, то придумала: вихід з парадного і тротуар утворюють перехрестя, так? Я з балкону, а він у мене на схід виходить, і розіб’ю банку.

— Гарно придумали, нехай до інших лізуть, — засміялася Зірка.

— Забіжи, як виспишся, у мене щось є.

— Хто вона? — Командо чекав, доки Зірка відімкне двері.

— Моя подруга, Маріванна. Живе сама. Ледве дибає, то завжди сидить у візку на балконі. Усе бачить, усе чує, усе про всіх знає. Як місіс Марпл. Обережно, у мене тут охорона.

Макс з розгону стрибнув Зірці на плечі, замуркотів докірливо: берега пустилася, недоладна Зірко Симчич, хати не тримаєшся, покинула напризволяще, мабуть, зраджуєш з чужими котиськами, мур-р-р-р та мур-р-р-р.

— Я тебе не зраджувала, — зняла кота Зірка, — бо маю Максика шикарнючого, просто ексклюзивного. Ось тобі, — Зірка всипала до котячої миски їжу з пакетика.

Макс понюхав, струснув гидливо лапами, однією, другою, ображено затремтів напруженим, як флагшток, хвостом.

Командо дістав шмат смаженої риби, покришив на дрібки, простягнув на долоні. Макс перше нерішуче, а тоді активніше почав наминати, схиляючи доконаний, неземної краси писок то ліворуч, то праворуч.

— Тепер можна й зазнайомитися, — Командо злегка потиснув котячу лапу, — то як, кажеш, тебе звати?

Макс доплямкав, дався на руки, втер вуса об светр Командо.

— Максиміліане, — суворо сказала Зірка, — це ти — зрадник. На першого стрічного мене проміняв…

— Я не перший стрічний, правда, імператоре?

Командо всадовив кота на плече, де той започувався впевненіше, ніж на вузькому Зірчиному, і пішов мити руки.

— Цікава у нас команда, — сказала Зірка з кухні, — ви не довіряєте нікому, а я маю довіряти вам.

— Саме так. Мені з вашою допомогою легше перевірити деякі свої здогадки.

— А тоді з допомогою когось іншого ви перевірите здогадки щодо мене — Якщо буде потреба.

— Принаймні відверто. А якщо я не погоджуся?

— Ви вже погодилися. А тепер — у люлю. Завтра, тобто вже сьогодні, в нас важкий день. Виїжджаємо не пізніше обіду. І ще. Ось, тримайте. Це талісман нашої бригади — павлик-равлик. Символ впертості у досягнення мети. Повісьте на шию, він вас захистить у важку хвилину.

Зірка глянула на подарунок — симпатичне керамічне створіннячко круглими очицями з-під ріжок дивилося на неї.

Зірка повісила його на шию.

Бойко Георгій, 16 років, надійшов з симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована.

Скарги на болі в суглобах, у шлунку, блювання. Температура 38,0. Стан середньої важкості.

Марченко Назар, 15 років, надійшов з симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована.

Скарги на болі в суглобах, у шлунку, слабко виражені судоми. Температура 38,7. Застосовується інтенсивна терапія.

Стан середньої важкості.

Friday Вулицями Ріо-де-Жанейро текла самба. Розпеченою лавою.

Така, якою вона може бути лише в Бразилії. Прикрашені гірляндами з квітів та пишними плюмажами голі дівчата трусили засмаглими пружними персами і персиковими сідничками. Вони віддавалися самбі з первозданним екстазом.

Які там дефолти й кризи, які путчі та страйки, коли є — самба! Цю шоколадну лискучу звабливу плоть хотілося схопити, зім’яти, встромити в неї ікла хтивості.