Марина Меднікова - Зірка, або терористка

— Спритний — не кволий. Зіронько моя, допоможи хазяйці, а я руки помию.

— Рукомийник у дворі, — гукнула навздогін Лідія, — туалет за сараєм.

— Знайдемо, все знайдемо.

Оглянув веранду. Під килимком не знайшов слідів льоху.

Зазирнув за порожні пляшки на підлозі. У дворі поторохкав рукомийником. Проігнорував почеплений рушник, втер руки хусточкою, повернувся.

Забрав у Зірки ножа, тоненько накраяв ковбасу, сир, художньо розклав на тарелі, вимив зелень, обтрусив, обрізав стебла, кинув поряд, начикрижив довгастими кружальцями парникові огірки.

— Сувора у тебе, Зіронько, подруга. Ач, отак через п’ятдесят років зберемося на золоте наше весілля, повсідаємося, почаркуємося та й скажемо: а пам’ятаєш, як нас уперше зустріла подруга Ліда? — широким жестом припросив до столу.

— Видать, у цирку ставки нічогенькі — так жерти, ковбаса по сорок гривень, — Лідія виставила чарки, кинула на стіл виделки.

— Дві секунди! У нашому цирку такий мужчина, як я — цінується.

— Поталанило тобі, я бачу, подруго.

— Гострий язичок, — зауважив Командо, — але третій мій постулат каже: сердита жінка кращає, як горілка від перцю.

Ну, дівки, будьмо. Як у вас кажуть, Зіронько, абись ми жили і купи ся тримали.

Випили. Лідія — ні краплі.

— У нас так не заведено, — Командо підсунув Лідії чарку.

— А в нас отакечки, — зупинила його Лідія, — я пігулі п’ю, від ревматизму.

— Наше третє кредо…

— Третє вже було, — докинула Зірка.

— Тоді четверте: ніколи нікого не силуй… Ми у Травіати в лікарні були, — Командо нахромив виделкою шматочок огірка. — Хотіли з нею погомоніти… — І що? — Лідія раптом узяла чарку, випила, хекнула.

— Лікарі не дозволили.

— Я ось що думаю, Зірко, нам треба її на поруки взяти, — сказала Лідія. — У коридорах сплять, по троє на двох ліжках, жах… Вона ж не буйна.

У дворі завалував пес.

— От нюх, пляшка на стіл — вона у двері, — Лідія забачила матір, яка дріботіла доріжкою.

Пес не вгавав.

— Лідко, Васька йде, майно ділити, — знадвору загукала мати.

Лідія вийшла, повернулася з червонопиким дядьком у куртці з шкірзамінника і мохеровій кепці.

Командо підсунув табурета.

Гість закляк на порозі, кашлянув, привітався і прогудів:

— Лідіє, побалакать треба.

— Холодного пива шваркнув? — співчутливо показав на горло Командо.

— Ага. От присовітували кепона надіть — голову зігріває.

— Сідай, бо я вже сам з дамами ухоркався.

— Олійник Василь, Лідчин колишній чоловік, — гість простягнув долоню, скинув мохерівку, втер лоба, взяв гранчачка. — Мо’, горілка поможе. Маю гарний тост.

Вип’ємо за мою половину сімейного добра, обмиємо, я б сказав, мою половину від моєї колишньої половини, — сам налив і випив.

— Твого, Васюню, у нас нічого немає, — перехрестилася баба Надя.

— О, а я оце бідкаюсь, чому матюків не гнуть, куди поділася наша бабця богомільна, — екс-зять енергійно закусював. — Як подивитись, може, й немає мого добра тут, а може й є.

Лідія підсумувала:

— Оце бачив? — зробила непристойний жест рукою.\ — Піду подимлю, — підвівся Командо.

Командо пройшов парадним коридором, зазирнув до парадної зали. Уважно дослідив серванти, заставлені кришталем і сервізами. З кухні долинали звуки родинного скандалу. Командо висунув один ящик, другий, зазирнув.

Підняв погляд. На скляній поличці, в оточенні скляних лебедів, лежав мобільний телефон. Червоний, маленький.

Командо простягнів руку, але з коридора почулися кроки.

Зазирнула розпашіла Лідка.

— А я думаю, чи не рятувати дорогого гостя. Чи не мотузку проковтнув, що сидить у туалеті так довго…

— Т-с-с, — Командо сіпнув Лідію до зали.

Коридором протупотіли чоловічі кроки. Командо глянув за вікно.

Пригрівало сонечко, порпалися кури, рохкали свині.

На ганок вийшов червонопикий Олійник, намацав по кишенях сірники, прикусив «приму», задимів.

— Гарно тут у вас, мамашо, — спілкувався з бабцею, — Розділимося, я собі двері прорубаю. І парканчика зроблю. Я й штахетничок назирив. Будемо сусідами.

— Так і чоловік мій, Яків Степанович, хотів зробити.

Тільки парканчик думав поставити отут, бачиш, вже й ямки був викопав. На іншу вулицю собі вихід робив… Похвалявсяпохвалявся, та й домостився. Царствіє йому небесне. А справний був. Не пішло йому на користь моє добро, не пішло.

— «То, что отци не достроілі, ми достроїм», — проспівав Олійник. — Для престижу.

У залі Командо притискав до себе Лідку.

— Нехай піде. Хоч і бувший, а все ж таки чоловік.