— Херрінг, — побожно пробелькотів я.
Норман Апдайк ще більше розпромінився.
— Бачу, ви своє ремесло знаєте. Варта дечого, га?
— Чимало, — погодився я.
— Гадаю, що я вигідно купив. У галереї мені сказали, що я завжди матиму зиск, коли захочу її продати.
— Можна, я роздивлюсь техніку мазка? — чемно запитав я.
— Прошу.
Я роздивився впритул. Гарна робота. Вона справді схожа була на Херрінга, який помер 1865 року. А ще чимось невловним нагадувала Педантичного Ренбо. Щоб мати остаточну певність, треба б удатися до мікроскопа й хімічного аналізу.
Відійшовши назад, я озирнувся по кімнаті. Особливо цінних речей не було, кілька інших картин — репродукції.
— Чудово, — сказав я із замилуванням, повертаючись знову до Херрінга. — Непомильний стиль. Справжній майстер.
Апдайк сяяв.
— Вам треба стерегтися грабіжників, — порадив я.
Він засміявся:
— Сміхотинко, люба, чуєш, що каже цей молодий чоловік? Він каже, нам треба стерегтися грабіжників!
Сміхотинка на дві секунди приділила мені кислу увагу своїх очей і повернулась до екрана. Апдайк поплескав Серу по плечі:
— Перекажіть вашому другові, щоб він не турбувався про грабіжників.
— Чому — ні? — запитав я.
— У нас в усьому домі сигналізація, — сяяв він. — Не турбуйтесь, грабіжник далеко не зайде.
Джік і Сера, достоту, як раніше я, роззирнулись по кімнаті й не побачили нічого, що можна було б украсти. Апдайк стежив за їхнім поглядом і дедалі розпромінювався.
— Показати цим молодим людям наші маленькі скарби, Сміхотинко? — запитав він.
Сміхотинка і бровою не повела. Телевізор заквоктав металевим сміхом.
— Надзвичайно цікаво, — сказав я,
Він широко і хитрувато всміхнувся, як ті, хто хоче показати справді гідну уваги річ. Два-три кроки — і він біля одного з великих темних буфетів, ніби вмурованого в стіну. Широким жестом відчинив двостулкові дверцята.
Усередині було із шість глибоких поличок, на кожній з них — по кілька майстерних виробів з жадеїту. Ясно-червоний, кремово-білий та блідо-зелені, гладенькі, поліровані, химерні, дорогі; кожен витвір на масивній підставці. З наших із Джіком та Серою вуст зірвалися вигуки захоплення, а Норман Апдайк заусміхався.
— Гонконг, звичайно, — пояснив він. — Розумієте, я багато працював там. Дуже мила маленька колекція, га? — Він перейшов до темного буфета і зачинив подвійні двостулкові дверцята. Усередині — ще полички, нове карбування, — як і в попередньому випадку.
— Шкода, що я не дуже знаюсь на жадеїті, — сказав я вибачливо, — не можу як слід оцінити вашої колекції.
Він розповів нам іще багато дечого про ці оздобні вироби, може, навіть більше, ніж ми насправді хотіли б знати. У них було чотири повнісіньких буфети у спочивальні, ще й рясно того всього у спальні й холі.
— У Гонконзі їх можна було купити за безцінь, — сказав він. — Розумієте, я працював там понад двадцять років.
Ми з Джіком перезирнулись. Я злегка хитнув головою.
Джік відразу став тиснути Норманові Апдайку руку, обійняв Серу й сказав, що нам час рушати. Апдайк запитливо поглянув на Сміхотинку, яка й досі сиділа приклеєна до телевізора, цураючись ролі господині. Коли вона не схотіла навіть повернутися до нас, він доброзичливо стенув плечима й провів нас до виходу. Тільки-но він прочинив двері, Джік із Серою вийшли, залишивши мене сам на сам з господарем у холі.
— Містер Апдайк, — звернувся я до нього. — У галереї… хто саме продав вам Херрінга?
— Містер Грей, — сказав він одразу. — Містер Грей… Містер Грей…
Я спохмурнів.
— Такий приємний чоловік, — похитав головою Апдайк, широко усміхаючись. — Я сказав йому, що дуже мало розуміюся на картинах, але він мене запевнив, що я матиму таку ж насолоду від свого невеличкого Херрінга, як і від усього цього жадеїту.
— Отже, ви розповіли йому про свій жадеїт?
— Звичайно. Тобто… Якщо ви не знаєтесь на чомусь, ну… ви пробуєте показати, що знаєтесь на чомусь іншому. Хіба, не так? Адже це властиво всім людям…
— Всім людям, — погодився я, всміхаючись. — Як називалась галерея містера Грея?
— Га? — Він, здавалося, був уражений. — Ви ж нібито сказали, що це він послав вас подивитися на мою картину?
— Я ходжу по стількох галереях, що через своє безголів'я забув, котра саме це була.
— Галерея красних мистецтв «Руапегу», — сказав він. — Я туди їздив на тому тижні.
— Куди туди?..
— У Веллінгтон. — Усмішка зникала з його обличчя. — Послухайте, що це все означає? — Підозра майнула на його обличчі. — Чого ви сюди приїхали? Думаю, що вас містер Грей сюди не посилав.
Читать дальше