Дік Френсіс - У пастці

Ніби відчувши на собі мої очі, вона несподівано перевела погляд на мене. Я миттю відвернувся, дивлячись кудись безвиразним поглядом, сподіваючись, що вона не помітила, як я розглядав її чи принаймні не здогадалась, що я її впізнав.

Ми з Джіком та Серою підвелись і попрямували разом з усіма до виходу на посадку. У склі дверей я бачив відбиття жінки: незворушна, стежить, як ми йдемо. Я пішов до літака й більше не озирався.

Дружина Нормана Апдайка з'явилася на порозі, похитала головою і сказала, що чоловік повернеться додому після шостої. Вона була худорлява, з різкими рисами обличчя, а у вимові чулися редуковані новозеландські голосні. Якщо нам потрібен її чоловік, то нам доведеться повернутися ще раз.

Жінка зміряла нас поглядом: Джік із своєю зухвалою русявою борідкою, Сера у трохи пом'ятій, але тій самій кремовій сукні військового крою, я з прив'язаною під сорочкою рукою й порожнім рукавом піджака. Таке тріо не відразу забудеш. Вона дивилася, як ми віддаляємось по доріжці від парадних дверей, різко опустивши кутики рота.

— Мила, добра душа, — пробурмотів Джік.

Ми рушили машиною, яку взяли напрокат в аеропорту.

— Тепер куди? — запитав Джік.

— По крамницях. — Сера була рішуча. — Мені потрібен одяг.

Крамниці, як виявилось, розташовувалися на вулиці Квін, і ще було півгодини до закриття. Ми з Джіком залишились у машині, чекаючи й спостерігаючи життя на вулиці.

— Зараз із контор-кліток випурхнуть пташки-красуньки, — піднесено мовив Джік.

— Ну то й що?

— А я сидітиму й рахуватиму тих, хто без бюстгальтера.

— І це кажеш ти, сімейний чоловік.

— Давні звички важко вмирають.

Ми нарахували вісім «певняків» і один сумнівний варіант до того часу, як повернулась Сера. На ній була легка оливкового кольору спідниця й жовтогаряча блузка, що нагадало мені фісташкове морозиво.

— Так ліпше, — сказала вона, кидаючи два щільно натоптані кошики на заднє сидіння. — А тепер — уперед.

Лікувальні властивості нового вбрання давалися взнаки протягом усього нашого побуту в Новій Зеландії, що дуже вразило мене. Вона, здавалося, почувала себе безпечніше, якщо виглядала свіжою й чистою, — відповідно поліпшувався її настрій. Броньований бавовник, подумав я. Непромокальний і куленепробивний. Безпека — новий пунктик.

Ми знов поплентались на пагорб понад бухтою, де на тісній приміській вуличці розташувався будинок Нормана Апдайка. Садиба Апдайка була велика, але затиснута сусідами, проте лише всередині дому ми зрозуміли, що таке враження залежить від того, звідки на нього дивитись. На землю, відведену до забудови, напакували стільки будинків, скільки змогли вмістити. Саме місто, здавалося, звивалось нескінченно на багато миль уздовж берегової лінії, але самі ділянки забудови виглядали крихітними.

Норман Апдайк виявився людиною настільки ж широкої вдачі, наскільки замкнена була його дружина, його кругла лискуча лиса голова мостилася на круглому приземкуватому тілі, а свою половину він називав Сміхотинкою, не маючи, звичайно, наміру вдаватись до будь-якої сатири.

Ми з Джіком відрекомендувалися художниками-професіоналами і сказали, що були б дуже зацікавлені та вдячні, якби могли хоч трохи помилуватися славетною картиною, котру він щойно купив.

— Вас надіслали з галереї? — запитав він, розпромінюючись на компліменти його смакові й заможності, вкладені у наші слова.

— В певному розумінні, — сказали ми, а Джік додав:

— Мій шановний друг дуже добре відомий в Англії своїми картинами з кіньми, він репрезентований у низці реномованих галерей і навіть виставлявся у Королівській Академії…

Я подумав, що Джік передає куті меду, проте на Нормана Апдайка це справило враження, й він навстіж розчинив двері свого дому.

— У такому разі заходьте. Заходьте. Картина в опочивальні. Сюди, місіс, сюди.

Він провів нас до великої заставленої меблями кімнати з темним килимом, ворс якого сягав до кісточок, великими темними буфетами і величним краєвидом на затоку, що виблискувала проти сонця.

Сміхотинка отаборилася біля телевізора й заглибилась у дебільну британську комедійну виставу; вона кисло поглянула на нас і не привіталася.

— Сюди, — промінився Норман Апдайк, ледве обходячи цілу шерету масивних фотелів. — Ну, якої ви про це думки?

З гордістю власника він показав рукою на полотно, що висіло на стінці.

Невеличка картина, чотирнадцять на вісімнадцять дюймів. Чорний кінь з видовженою шиєю, вирізьбленою на тлі блакитного й білого неба; підстрижений хвіст; на передньому плані — пожовкла трава; усе полотно вкрите давнім лаком.