Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Звичайно, є й такі випадки, — обережно зауважую я, оскільки цього разу мій співрозмовник замовкає остаточно. — Хоч, одверто кажучи, я дуже далекий від цієї галузі мистецтва. Я, так би мовити, спеціалізуюсь на вбивствах, та й то не як практик, а…

— Це я знаю, — всміхається Філіп. — Даруйте за вилив почуттів, але ж знаєте: кожному болить своя рана.

— Так, — відказую я. — Важливо, щоб ця рана не кровоточила. Тоді вона загоїться. Якщо, звісно, вона не смертельна.

— До цього ще не дійшло. Якось тримаємося на поверхні. Взагалі я звик дивитися на життя спокійно.

— Ви справді на вигляд спокійна людина. Навіть зараз, розповідаючи про те, що вам наболіло, жодного разу не підвищили голосу. Як же це сталося, що ви, спокійна людина, зчинили того вечора скандал?

— Хіба ж ви не знаєте: і найспокійніша людина іноді вибухає.

— Невже від ревнощів?

— Авжеж! Від ревнощів!..

— Принаймні так ви написали в своєму поясненні.

— А що ж іще можна написати в поясненні на півсторінки? Та й яка користь від того, що ти напишеш, коли тебе вже посадили в буцегарню?

— Правда завжди корисна.

— Звичайно, я й не збираюсь нічого приховувати. Але правда, як правило, складна річ, а чим складніше пояснюєш, тим менше тобі вірять. Тому в деяких випадках краще послатися на звичайну причину, щоб усі були задоволені.

— А яка ж була справжня причина?

— Щоб у ній розібратися, треба почати трохи здалеку…

— Почніть, якщо хочете, з самого початку і взагалі розповідайте спокійно. Мені особисто нема куди поспішати.

— Треба було б почати з того, що я не спілкуюся з мистецькими колами, почасти тому, що мене не визнають за художника. І оскільки — хоч мені вже стукнуло тридцять — я скоріше знаходжу спільну мову з молоддю, ніж зі своїми однолітками, поступово в «Берліні», куди я ходив пити каву, коло мене почали тертися деякі молоді люди. Можливо, з того, що ви чули про мене, у вас склалося враження, ніби я думаю тільки про себе, — зрештою, всі ми більшою чи меншою мірою егоїсти, — але я відчуваю якусь дурну потребу піклуватися й про інших, це викликає в мене почуття, ніби я комусь потрібний, ніби я сильний і таке інше. Отже, двоє чи троє з цих людей зацікавили мене, бо, якщо ми вже заговорили про рани, кожен з них також мав якусь рану: один провалився на іспитах, другий впав у розпач при першій же життєвій невдачі, третьому наплювали в душу. Спас озлобився на весь світ. У Моньо були всі шанси стати алкоголіком ще до того, як він закінчить університет, якщо він взагалі зможе його закінчити. Магда й Дора, коли я їх уперше побачив, скотилися до рівня… вуличних дівок. Я намагався допомогти всім цим людям. Ясна річ, не проповідями й не повчаннями — молодь цього не любить, — а просто показати їм, що, крім паскудства й відчаю, в нашому житті є й дещо інше. І, не приписуючи собі заслуг, можу сказати, що досяг певного результату. Ті дикуни звикли пристойно одягатися, пристойно триматися, навіть певною мірою пристойно розмовляти. Дора й Магда поставили хрест на своєму минулому. Спас почав серйозніше готуватися до лекцій. Деякий прогрес помітний навіть у Моньо, хоч тут випадок складніший, бо цей хлопець не має ані краплинки сили волі…

Я терпляче слухаю. Така вже в мене професія. Треба володіти умінням слухати, бо є люди аж надто педантичні — якщо почнеш їх перебивати, вони втрачають думку й не можуть нічого путнього сказати, бо звикли розповідати все докладно, наче виголошують доповідь. Отож, слухаю далі, дивлячись крізь вікно на квітучі вишні й чисте синє небо, потемніле на сході, бо сонце вже сіло.

— Мушу признатися, хоч це навряд чи вас цікавить, — провадить далі Філіп, — що з Дорою ми досить довго дружили, й ця дружба могла б тривати й далі, коли б Дора не розраховувала на шлюб. Але мій альтруїзм також має певні межі, тим паче, що зараз я не збираюся ні з ким пов'язувати своє життя, бо ще не став міцно на ноги. Тому Дора, щоб допекти мені, націлилася на мого брата, і це спершу таки вразило мене, але потім я сказав собі: «Це тільки на краще: вона влаштує своє життя й розв'яже тобі руки, чого тобі ще треба?» Що ж до Магди, то з нею в нас ніколи нічого серйозного не було, вона не імпонує мені ні своїми смаками, ні характером, і все-таки я співчував їй, знаючи, що коли рано чи пізно вона одного дня відірветься од нашої компанії — а це мало статися, — то знову пуститься берега, бо вона дурнувата й інертна. І от саме в цей час з'являється Асенов. У таких, як він, емігрантів ностальгія, знаєте, часто виражається в тузі за якоюсь спідницею. Асенов виявився саме таким типом, він утьопався в Магду, і я сказав собі: «Це щасливий випадок». Бо тільки така людина, як Асенов, котра не знає про Магдине минуле, може ризикнути взяти з нею шлюб, і я попередив її, щоб вона це врахувала, була обережною, аби не викликати своєю поведінкою ніяких сумнівів. Усе йшло загалом дуже добре, поки я одного разу випадково не почув від самого Асенова, що хтось його детально про все поінформував, і він одмовився від думки про одруження, а зв'язки з Магдою підтримує лише для тимчасової розваги.