Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Наскільки мені відомо, він вам допомагав.

— Так, давав подачки. Коли Марин допомагає — це все одно, що він кладе милостиню в руку жебрака. Про кожну дрібницю його треба благати й добре благати, аж поки він переповниться почуттям власного благородства й зволить щось тобі підкинути.

— А хіба ви не брали самі, не чекаючи подачок?

Господар якусь секунду пильно дивиться на мене й раптом заходиться дзвінким юнацьким сміхом:

— Ха-ха, і таке робив…

За мить він знову стає серйозним і пояснює:

— Я робив це не для того, аби щось узяти, а скоріше для того, щоб підштрикнути брата. Одного разу навіть передав куті меду…

І він у кількох словах розповідає про історію з доларами, тактовно замовчуючи лише про Дору.

— Певна річ, коли б я знав, що це не його гроші, я б такого не зробив, — пояснює Філіп. — Але звідки мені було знати про це? Я гадав, що долари — його, і вирішив собі: нехай трохи помучиться за кордоном, як я мучусь тут кожного дня…

— Вам справді важко живеться?

— О, тепер уже ні. Останній рік я не можу на це поскаржитись. Я одержую замовлень навіть більше, ніж можу їх виконати. Бачте он там, — він махає рукою на стіл біля вікна, — то все проекти. Але знаєте: гроші — це ще не все.

— Чого ж вам іще не вистачає?

— Я скажу, якщо це вас справді цікавить.

Однак замість відповіді він виймає з кишені пачку «ВТ», пропонує мені сигарети й лише після того, як ми закурюємо, нахиляється до мене й промовляє напівголосно, але багатозначно, немов на сповіді:

— Мені бракує щастя, пане інспектор, щастя!

— Це взагалі дуже дефіцитний товар, — зауважую я.

— Так, але не для всіх. Наприклад, для мого брата це не дефіцит…

Філіп підносить вгору руку, — хлопцю, певно, здалося, що я хочу заперечити йому, та оскільки я мовчу, провадить далі:

— Звичайно, Марин працює, і працює багато. Буває, кряжить над кресленням цілі ночі. Та хіба я не працюю? Хіба я теж не просиджував ночами за цим столом? Ну й що ж з того? Один — всіма визнаний архітектор, талант, улюбленець долі, а другий — ремісник, халтурник, поденник….

Він знову здіймає вгору білу випещену руку, наче боїться, що я переб'ю його, хоч у мене такого бажання, як і раніше, не виникай.

— Не подумайте, що я кажу це від заздрощів. Нехай мій брат і такі, як мій брат, процвітають. Це цілком нормально. Якщо він роботящий і здібний, — це нормально. Та чи нормально, коли й інші, також здібні й працьовиті, тупцюють на одному місці? Пробачте, що я знову пошлюся на власний приклад, та що вдієш — зблизька видніше. Так от: за дипломну роботу я одержав трійку. Чому? Тому що я мав розважливість чи нерозважливість дотримуватися порад свого професора. Це добре, але ж смаки мого професора не збіглися зі смаками більшості членів ради. І мені вліпили трійку за сумлінний твір, який забрав стільки праці. Потім, збагнувши, що академічний живопис уже не в моді, я спробував інше, ось воно! — Він зневажливим жестом показує на полотна, від оцінки яких я ще раніше утримався. — Модерно й не гірше від багатьох інших модерних полотен. І що ж? Мої твори не прийняли на виставку, бо саме тоді дехто злякався й оголосив війну модернізму. Гаразд, вирішив я. Засукав рукави й за два місяці підготував цілу серію пейзажів з Копривщиці [8] Копривщиця — місто-курорт у горах; в ньому збереглося багато архітектурних пам'яток епохи болгарського Відродження. (Прим. перекл.). , таких уже реалістичних, що далі нікуди. Хотів їх виставити. Прибула комісія, дивилися, перешіптувалися й сказали: ні! Мовляв, це учнівські етюди, застаріла техніка тощо. Можна було й далі намагатися пробити головою стінку. Повірте, мені впертості не бракує. Але ж треба на щось жити. Стався конфлікт з братом, я перебрався сюди й почав малювати вивіски.

Він замовкає, не зводячи з мене погляду своїх ніжних карих очей, немов намагається відгадати, збагнув я його одіссею чи слухаю тільки заради пристойності. Потім додає:

— Якщо б обставини склалися по-іншому, наслідки могли б бути зовсім протилежні, чи не так? Коли б смаки мого професора співпали зі смаками членів ради, я б міг одержати відмінну оцінку. Коли б я подав свої картини на рік раніше, їх прийняли б на виставку… Щасливий збіг обставин — і маєш успіх! Я знаю, ви скажете: можливо, мені бракує таланту абощо, але талант, пане інспектор, це складна штука, і, щоб розібратись, є він у тебе чи немає, треба, щоб минули роки, а хіба мало звичайних собі посередностей, яких вважають талановитими й вихваляють у газетах?