Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Так, але ж…

— Чекайте, — спиняю я його помахом руки. — Силогізм підтверджується й другою обставиною: ще одна людина, яка мусила б чути кроки, також мовчить. Бо для цієї людини — вашої сусідки Каті — Жанна теж єдина близька істота. Тому збагніть, що ваша мовчанка — для мене цілком зрозуміла відповідь. Я лише хочу знати: чи правильна ця відповідь?

Георгій мовчить. Треба зачекати, поки він ще раз проаналізує в думках мої докази. Після чого, певне, і далі мовчатиме. Ці педанти — страшенно вперті люди.

В цю хвилину за дверима чути тупіт чобіт. У двері стукають. Входить міліціонер:

— Товаришу майор, якщо можна, ненадовго…

— Можна, — кажу я. — Розмова тут все одно не в'яжеться.

Кімната Маринова змінилася, і не на краще. Раніше вона виглядала захаращеною. А тепер у ній геть усе перекидано — дбайливо і уважно. Дзеркальна шафа, за якою я вночі чекав кохану, перевернута на бік. Одну з двох її передніх підпірок розібрано. Вона схожа на левову або, радше, якоїсь міфологічної істоти ногу, досить велику, так що у її порожнечі можна щось і сховати. Це «щось» зараз лежить на столі, його мені й хоче показати лейтенант. Якщо ви розраховували на золото й коштовне каміння, — мушу вас розчарувати. «Щось» — це маленький згорток списаних паперів. Уважно роздивляюсь їх, але це не заважає мені час од часу поглядати на зимовий сад. Повз вікно один за одним проходять сповнені трудового ентузіазму люди: інженер, лікар, касир, адвокат. Двоє останніх, незважаючи на неспокійні погляди, які вони кидають на освітлене вікно, дефілюють з особливо підкресленою гідністю.

А в кімнаті триває обшук, хоч, на мою думку, тут уже навряд чи можна ще щось відкопати. Згадана вище рибка вже в моїх руках. Навіть дві рибки, якщо хочете, щоб я був точніший. Дві рибки — дві пекучі таємниці.

Тепер я можу повернутися до свого первісного плану й зробити ранковий візит дамам. Тим паче, що я поголився.

Дора відчиняє мені двері без особливого здивування. Моя присутність у будинку, напевно, не пройшла повз увагу господині. Надто коли зважити на те, що в кожних дверях є замкова щілина. Проте жінка удає, що вона здивована:

— А… це ви…

— Так… це я…

Після таких ніжних вигуків господиня веде мене в кімнату й пропонує крісло, в той час як сама влаштовується в іншому, сором'язливо прикриваючи пеньюаром коліна, щоб одразу ж після цього оголити закинуті одна на одну ноги. Надворі дощ, знову посилившись, поливає довгими похилими струмками високе похмуре вікно. Від цього ще затишніше стає в теплій кімнаті. Особливо, якщо абстрагуватися від велетенської шафи, що займає половину приміщення.

Дора напрочуд люб'язна, і її очі благають про люб'язність у відповідь. Прагнучи одночасно уникнути погляду цих очей і не спокуситися виглядом оголених колін, я втуплююсь очима в її високі груди, теж погано прикриті, що примушує мене негайно перевести погляд на щось нейтральне, скажімо, на зачіску.

— Ще вчора, побачивши вас, я зрозумів, що це буде не остання наша зустріч, — галантно починаю я. — Люба Доро, дозвольте мені вас так називати, ви дуже чарівна…

Нарешті. Жінка задоволено всміхається.

— …і страшенно брехлива.

Дора здивовано зводить брови. Потім одразу ж напускає на себе ображеність.

— Так, так. І годі розігрувати комедію. Опустіть завісу.

При цих словах я кидаю недбалий погляд на підібгану полу пеньюара, яку Дора негайно смикає вниз. І щоб не лишилося жодного сумніву щодо мети мого візиту, додаю:

— Відповідайте на мої запитання конкретно й коротко, бо інакше ваше софійське місцепроживання може бути легко замінене іншим, можливо також софійським, але розрахованим головним чином на лжесвідків. Отже, перше: коли ви вийшли заміж за Баєва?

— Два роки тому, — відповідає Дора, силкуючись не втратити гідності. — Не розумію лише, для чого такі погрози…

— Зрозумієте. Коли точно ви побралися?

— Наприкінці вересня. Двадцять восьмого чи двадцять дев'ятого вересня. Десь у той час.

— Ця знаменна дата, мабуть, не закарбувалася у вашій пам’яті вогняними літерами. І все ж таки напружтесь.

— Гадаю, що це було двадцять дев'ятого вересня.

— Гаразд, ми перевіримо, чи правильно ви гадаєте. А оці меблі і все інше — коли з'явилися? Десь напередодні весілля?

— Саме тоді.

— Посаг вашого чоловіка, чи що?

Вона ствердно киває.

— На які кошти придбав їх ваш чоловік?

— Напевно, в нього були заощадження, — знизує плечима жінка.

— Послухайте. Те, що я сказав вам перед цим, — не дружній жарт. Якщо ж ви так зрозуміли, — для вас це закінчиться прикрістю.