Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Здогадуюсь, хто пропонував вам поцілунок.

— Помиляєтесь, — кажу я, стежачи, щоб мило не потрапило мені в рот. — Це давня історія… Літо… танцювальний майданчик… і ніякого зв'язку з моєю професією. Як у вас із танцями?

— Танцюю, але погано, — повідомляє трохи здивований інженер.

— Якщо, добродію, хочете наздогнати мене, треба танцювати ще гірше. Це вам Жанна сказала, що ви погано танцюєте?

— А хто ж іще… — бурмоче Славов, старанно розливаючи каву в дві маленькі чашечки. — Жінки навперебій не вішаються на шию таким, як я.

— А чому? — запитую, припиняючи на мить гоління. — Ви не бридкий і не дурний. Взагалі не маєте якогось помітного дефекту.

— Не відаю, чому. І признаюсь вам: це мене не дуже й цікавить.

Я закінчую гоління й пропоную:

— Можу розкрити вам таємницю, але боюсь, що ви образитесь.

— Я не образливий. Кажіть.

Схиляю голову під кран, обливаючись крижаною водою, потім випростуюся з таким почуттям, наче знову народився.

— Ви трохи… як вам сказати… нудний…

— Я бачу, що ви таки знайшли учора ввечері Жанну, — зауважує Славов з деякою гіркотою.

— Справді, я знайшов її в інтересах слідства. Але ця думка йде не від Жанни.

Інженер не виявляє бажання сперечатися. Він послужливо пропонує мені рушник і, поки я чепурюся, миє бритву й акуратно кладе її на місце.

— Ви любите порядок, — констатую я. — Я ще вчора позаздрив вам. Непомітними дрібницями створюєте собі комфорт. Тільки не забувайте, що люди не можуть підкорятись вам так, як речі, заради вашої зручності.

— Не бачу зв'язку, — похмуро кидає інженер.

— Невже? А я ледь не сп'янів од точності свого вислову. Нічого, не звертайте на це уваги. Взагалі, якщо чогось не розумієте, — обминайте десятою дорогою… Між іншим, що за один цей Том?

— Не знаю. Ніколи не зустрічав його і взагалі мені незручно розмовляти з вами на ці теми.

— І мені також соромно розпитувати, але іноді доводиться. Він студент чи нероба?

Славов сідає на стільця й відпиває трохи кави. Потім каже, не відриваючи голови від чашки:

— Був студентом… Зараз, напевно, байдикує. А втім, Жанна поінформує вас краще. Вона, здається, бачиться з ним щодня.

— Яка користь з того, що вона з ним бачиться? Адже кохання — сліпе.

— Може, я теж засліплений, — тихо промовляє інженер.

— Ревнощами?

Він мовчить. Допив каву і втупився в порожню чашку. Я не вірю в те, що він щось там бачить.

— Ну що ж. Не будемо відхилятися од теми нашої офіційної розмови… Я хотів лише додати, що той, хто грає на своїй гордості, як правило, програє. Річ у тім, що поки ти граєш на гордості, дурніші розпочинають іншу гру.

Він так само мовчить, дивлячись поперед себе. Потім згадує:

— Ваша кава охолоне.

Відпиваю з чашки, навіть не сідаючи. В мене звички солдата. Потім закурюю. Після ковтка кави посмоктати цигарку — саме задоволення. Щоб вона була ще кращою, я знову тягнуся до кави:

— Ризикуючи цього ранку бути вдруге звинуваченим у підкупі, я все ж таки доп'ю цю чашку.

Георгій не відповідає. Навіть не видно, що він мене слухає, — став зовсім неуважний. Можливо, моя репліка про гордість зачепила його за болюче місце. А може, він просто співає подумки, «Ля донна е мобіле» [3] Початкові слова відомої арії герцога з опери Верді «Ріголетто». . Вгорі над нами виразно чути кроки лейтенанта і його людей. Хтось перетягує важкі меблі.

— Ось, чуєте? — кажу я, підводячи очі на стелю.

Георгій здригається і теж дивиться вгору:

— Що?

— Як виразно чутно…

— Чутно. Яке це має значення…

— Зараз — ніякого, — визнаю я. — Але що за кроки були того вечора, — це має велике значення. Чиї то були кроки?

— Я вже казав вам…

— Мене не цікавить, що ви казали, — уриваю його. — Йдеться про те, що ви замовчали. Чиї то були кроки?

— Ви хочете, щоб я вчинив підлість…

— Я хочу, щоб ви сказали правду. «Правду, всю правду», — як сказано в заяложеній клятві.

Інженер мовчить. Треба йому допомогти. Це чоловік логічного мислення, отже, йому треба додати логіки.

— Не забувайте, — кажу я, — що коли ви поставили собі за мету когось захистити, ви, можливо, обрали найдурніший варіант. Дурний не тому, що ви піклуєтесь про істоту, яка не дасть за вас і щербатої копійки. Це, мабуть, навіть благородно. Варіант дурний, бо кожний на моєму місці розмірковував би так: «Якщо цей хлопець мовчить, отже, він хоче когось прикрити. Чому хоче прикрити? Бо та особа чимось йому дорога. До яких людей він виявляє симпатію? До одної-єдиної людини: до Жанни». Отут і кінець силогізму: «Славов приховує, бо то були Жаннині кроки».