Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Іду вас порадувати, — гукаю бадьоро Димову, який ледь мені киває. — Нарешті ми знайшли те, що ви шукали!

При цих словах я весело розмахую перед ним листами й доносами, знайденими в порожнечі ніжки шафи. На мій подив, Димов не лише не кидається до мене з обіймами, а й навіть стає ще похмурішим, ніж раніше.

— Що, хіба ви не радієте? — наполягаю я. — Ось так. Таке воно, наше життя. Хочеш зробити людині маленьку радість, а замість того… Хай вас потішить хоч новина про те, що ваше алібі виявилося украй брехливим, пане таємний агент!

— Я не був таємним агентом, — байдуже промовляє Димов.

— А оці доноси? Гадаю, ви не забули, що тут, крім ваших любовних листів, є ще й ваші доноси?

І для більшої певності знову розмахую паперами.

— Ви самі знаєте їхній зміст, — відповідає тим самим мертвим голосом Димов. — Це дрібні повідомлення, які не я один давав поліції і які примушував мене давати Маринов про наших клієнтів.

— Чому ж тоді такий страх перед цими паперами?

— Щоб не втратити адвокатське місце.

— Підстава не дріб'язкова…

— Але погодьтеся, зовсім недостатня для того, щоб учинити вбивство… Якщо я, власне, й відчув страх перед тим, що ці папери можуть виявити, то лише після смерті Маринова. Поки той падлюка був живий, я взагалі багато не думав про це: він міг мене шантажувати ними тільки тому, що про них ніхто не знав. Отже, він не був зацікавлений у тому, щоб комусь показувати їх.

— У чому ж конкретно полягав цей шантаж?

Димов підпирає голову рукою і втуплює очі в заплямований чорнилом стіл:

— У чому тільки не полягав… Він знущався з мене, наче я й досі був у нього хлопчиськом на побігеньках. Я бігав по митницях… спродував речі… Він примушував мене знайомити його з дівчатами… поки не пішов під три чорти…

— Навіщо ви так — все ж таки небіжчик… Але змінимо тему розмови. Отже, того вечора, коли ваш друг уживаючи ваш вишуканий вислів, пішов під три чорти, ви перебували не в Ямболі, а в Софії. Де саме?

— Вдома.

— А чому ж ви збрехали… вибачте, чому ви сказали неправду?

— Щоб уникнути ваших допитів.

— Легковажно. Людина ніколи не може уникнути своєї долі. А втім, без заяложених афоризмів. Що ж ви робили вдома? Пили коньяк з Мариновим?

— Ніякого коньяку я не пив.

— Отже, пив він, а ви тільки наливали?

— Я не був у Маринова, я вже казав. У Маринова була жінка.

— «Жінка» — це звучить надто загально.

— Я не дуже впевнений, та коли я повертався, здається, чув голос цієї маленької дурепи… Жанни.

Жанна. Тимчасово викреслений пункт мого плану. Саме час попрацювати над ним. Викидаю з голови думку про баранину — і я знову в дорозі. Іду вулицею під дрібним дощем, заглибившись у думки. Деякі версії відпадають, інші проясняються. В голові моїй стає просторіше. Треба зважити останню можливість: чи не заскочити мені в «Коницю» випити чашечку кави? Заглядаю всередину крізь вітрину. Черга невелика. Не доведеться гаяти пообідній час. Це розв'язує проблему голоду.

Кава гаряча, а вживати гарячу їжу, як, здається, я вже згадував, не в моїй звичці. Чекаючи, поки кава охолоне, марную час, спостерігаючи за молодою парою, що зайняла сусідній столик. Ці двоє, напевно, осоромили б компанію у «Варшаві». Грубі полувери. Черевики — за п'ятнадцять левів. Ситцева спідничка. Бавовняні штани. І це — в грудні, що, проте, не заважає молодятам почуватися досить добре. Юнак наблизив обличчя до дівчини. Дівчина спрямувала погляд в очі кавалера. Якихось два пальці відділяють їх від поцілунку й від штрафу за непристойну поведінку в громадських місцях.

Це нагадує мені іншу історію, що сталася одного вечора з двома іншими людьми трохи далі звідси, на морському узбережжі, під обідраним вітрами мигдалевим деревом.

Путівка в неї закінчувалася наступного дня. Час проминув у прогулянках і загальних розмовах. Переді мною була остання можливість торкнутися конкретніших тем, і головне — однієї з них.

Я закурив, щоб набратися сміливості, уважно обдумав фразу, перш ніж її вимовити, та замість цього лише сказав:

— Отже, завтра?

— Завтра…

Ніч була світла. Повний місяць висів над морем, і все зливалося в його срібному сяйві, як на поштових листівках часу моїх шкільних років. Обличчя дівчини було невиразно білим, що аж ніяк не затьмарювало його краси, а губи ледь-ледь усміхалися. Мені здалося, що вона сміялася з моєї нерішучості. Тому я нарешті зважився дати їй маленький урок:

— Як ти дивишся на те, щоб ми побралися, ти і я, га?