Ростислав Самбук - Буря на озері

Каленик уважно слухав Шугалія. Він уже опанував себе, сидів прямо й дивився кудись повз капітана. Похитав головою.

— Усе це пусті вигадки, — заперечив спокійно. — Я не бачив Бабинця вже півроку, а може, й більше. Не бачив і бачити не хочу.

— Ви бачилися з ним ще позавчора вдень чи вночі, — впевнено заперечив Шугалій, — коли Федір Антонович передав вам блешню Завгороднього.

Каленик не ворухнувся.

— Таке вигадаєте… Вже й блешню мені приписуєте. То, прошу вас, є нісенітниця.

— Не така вже й нісенітниця, Зеноне Хомичу, й ви це дуже добре знаєте. Пізно відмагатися, бо все як на долоні.

— Це у вас на долоні… Блешня, Бабинець… Чхати я хотів на Бабинця! — вибухнув нараз злістю. — Ви мені кримінал не пришиєте! Ну, що з того, що зберігаю фотку? Хотів — і зберігав. Хіба заборонено?

— Звичайно, ні. Не заборонено, і це ви добре придумали — зберегти фото. Скільки платив вам Бабинець? Щомісячно чи одноразово? Не хочете відповідати? Не радив би. А зараз мусимо доставити вас у райцентр, бо, самі розумієте, залишати вас тут не можемо.

Шугалій зазирнув на кухню, де Малиновський оглядав шафу.

— Зараз складемо акт про вилучення речових доказів, — мовив. — Потім відвезеш Каленика машиною до Озерська. А ми з Буровим — човном. Бо є там у мене ще одна справа…

Лейтенант нічого не запитав, і Шугалій не став пояснювати. Справді, не мав часу і пішов з Буровим до озера.

Сонце вже чіплялося за дерева, коли вони повернулися до Озерська. Примкнули човна і дісталися до садиби Завгородніх. Вийшов Олекса — гадав, що капітан одразу завітає до них, але Шугалій затримався біля хвіртки, уважно розглядаючи щось на землі. Щось сказав Бурову, і той подзвонив по телефону до райвідділу держбезпеки. Через кілька хвилин під'їхала оперативна машина. Експерт, який прибув на ній, сфотографував щось на землі біля хвіртки й поїхав. Шугалій подивився йому вслід і запропонував Бурову пообідати в чайній. Олекса, почувши це, запротестував, але капітан одмовився категорично: не міг уявити, як би обідав і дивився в очі Ніні — адже через якусь годину мусив допитувати її батька.

Шугалій начебто вже звик до білих Бабинцевих очей, і все ж його не полишало відчуття, що Федір Антонович не бачив його; намагався не дивитися Бабинцеві у вічі.

Вони сиділи в кабінеті Федора Антоновича біля розчиненого вікна, запах якихось солодких квітів тривожив Шугалія, він намагався пригадати, що це за квіти, і не міг, нарешті згадав і навіть подивувався, що не розібрав запаху матіоли.

Шугалій завітав до Бабинців під вечір, коли сутінки вже огортали містечко, і Федір Антонович увімкнув торшер з великим круглим абажуром. Він освітлював лише частину кімнати біля крісел: молочно-біле приємне світло, яке не різало очі й створювало ілюзію інтиму. Тільки ілюзію, бо Шугалій був напружений, мов перетягнута струна, — торкнися, й обірветься, а Бабинець здивований і трохи розгублений. Більше того, Шугалій бачив у його очах переляк. Що ж, він знав, що Бабинець десь у глибині душі боїться його, бадьориться і сам себе умовляє, що нема ніяких підстав для тривоги, але все одно страх не відпускає його, морозить серце, він звик уже до цього вічного страху, бо він супроводжує його понад тридцять років.

Але зовні Федір Антонович аж ніяк не виказав ані страху, ані того, що візит Шугалія злякав його. Посміхався благодушно, і обличчя його випромінювало доброзичливість: Федір Антонович усім своїм виглядом показував, що готовий прислужитися гостеві.

— Кави? — запитав. — І чарку коньяку?

Шугалій похитав головою.

— У мене справа до вас, і кава лише заважатиме.

— Кава робить розмову змістовнішою й розсудливішою, вона прочищає мозок і настроює на діловий лад.

— І все ж мені не хотілося б… — поморщився Шугалій. Не міг же сказати, що навіть сама думка про те, що сьорбатиме Бабинцеву каву, принижує його.

— А я з вашого дозволу… — Федір Антонович повернувся через кілька хвилин з повною чашкою ароматної кави, поставив на столик між собою і Шугалієм; гіркуватий запах на секунду забив капітану дихання, він утримався, щоб не проковтнути слину, і подумав, як пополотніє Федір Антонович, коли він поставить лише одне запитання, одне коротке й зовсім конкретне запитання: «Коли ви, шановний, востаннє бачилися із Стецишиним?»

— Як гарно пахне матіола, — мовив Федір Антонович кивнув, погоджуючись, і все ж сидів у кріслі, не розслабившись, і дивився насторожено: слова Шугалія про якусь справу до нього не могли не викликати занепокоєння. Нараз посмішка майнула його обличчям: які ж неприємні справи починаються з розмови про погоду й квіти? Певно, цей прискіпливий капітан дізнався про сварку з дочкою й Олексою — що ж, це їхня приватна справа, і він не дозволить нікому пхати в неї свого носа.