— І ваші батьки раніше жили в Любені? — поцікавився Шугалій.
— Колись жили.
«Чому Бабинців не було в списку тих, що переїхали до Озерська з Любеня?» — подумав Шугалій і запитав:
— Коли це було?
— Що? — не зрозуміла Ніна.
— Коли батьки жили в Любені?
— Давно. Мене ще й на світі не було. Я вже в Озерську народилася.
— А в Озерськ батьки… звідки прибули?
— З Долини на Івано-Франківщині. Там по війні жили. А бабуся в Любені лишилася.
— Тітка Олена пропонує Ніні в нас оселитися. Стільки кімнат гуляє, — зауважив Олекса.
— А що люди скажуть?
— Тебе Надя хвилює?
— А хоча б і Надя!
— Не зважайте на неї, — порадив Шугалій. — Живіть, як серце підказує.
— Я їй весь час утовкмачую, — зрадів Олекса, — що ніхто нас не осудить.
Ніна несміливо подивилася на Шугалія.
— Коли вже ви…
— Невже я раджу погане?
— Я хотіла сказати, що вам збоку трохи видніше.
— Видніше, — згодився Шугалій. — Беріть свою картоплю і йдіть додому, бо Олена Михайлівна не встигне зготувати обід.
— Я сама зготую, — заперечила Ніна. Олекса зиркнув на неї і, зрозумівши все, засміявся радісно. Підхопив сітку з овочами.
— Приходьте обідати, — запросив Шугалія, — ми чекаємо. — Потягнув Ніну за руку, й вони побігли, не озираючись.
Шугалій дивився їм услід, усміхався, але усмішка не була радісною. Помахав целофановим мішечком з раками й подумав, що плакало його пиво. І все ж раків було шкода — купив у кіоску газету й загорнув, щоб не було видно. З пакетом під пахвою попрямував до бібліотеки.
Надя стояла на драбині й діставала якусь книжку з горішньої полиці. Озирнулася на скрипіння дверей і, побачивши Шугалія, обсмикнула і так не дуже-то коротку спідницю. З книжкою в руках спритно зіскочила на підлогу, блиснула очима, однак відповіла на чемне вітання Шугалія ледь помітним кивком. Видала книжку відвідувачеві й почала наводити порядок на полицях, аж ніяк не реагувала на присутність капітана, — либонь, все ще сердилася за те, що так безцеремонно залишив її на танцях. А Шугалій стояв, спершись на бар'єр, і теж мовчав, стежачи за спритними рухами бібліотекарки.
Нарешті Надя не витримала:
— Принесли «Роман-газету»? — запитала.
Шугалій похитав головою, і Надя, збагнувши, що капітан прийшов не по книжки, зласкавилась і одірвалася од полиць. Поправила зачіску й пройшла до бар'єра, випнувши груди й високо підвівши голову, не йшла, а несла свої принади.
— Маю до вас справу, Надю, — почав, намагаючись бути неофіційним, просто чоловік прийшов по допомогу чи пораду, — і сподіваюсь, що ви допоможете мені.
— Охоче. — Дівчина простягнула Шугалієві руку човником. Капітан потиснув її не дуже сильно, Надя поклала обидві руки на бар'єр і поворушила пальцями, наче готуючись схопити щось.
Шугалій трохи подався од бар'єра. Кивнув на вікно.
— Оце тут живе Ніна Бабинець? — запитав. — У домі з червоним дахом?
— Наче не знаєте? — іронічно примружилася Надя. — Були ж у гостях. І добре нагодували вас?
Вона була чудово поінформована, і Шугалій належно оцінив це.
— У вас гарна пам'ять. Скажіть, ви часом не працювали в суботу сімнадцятого серпня?
З-за стелажів висунулося жіноче обличчя з кирпатим носом, мабуть, ще одна бібліотекарка. Подивилася на Шугалія світлими цікавими очима, всміхнулася й зникла. Надя невдоволено повела туди оком.
— У нас тільки Ніна Бабинець працює через день. На півставки вона, — відповіла. — У суботу її не було, а я завжди тут, крім понеділка.
Шугалій з таємничим виглядом підкликав Надю до вікна. Мусила проникнутися важливістю каштанової справи і не плутатися у відповідях.
— У вас вікно біля столу, — мовив Шугалій, — і, сидячи за столом, ви бачите, що робиться на вулиці. Може, помітили, чи не заходив до Бабинців сімнадцятого серпня десь о пів на четверту дня літній чоловік у сірому костюмі? Огрядний і лисий, з коричневою валізою.
— У рогових окулярах? — ані на мить не завагалася Надя.
— У вас не пам'ять, а кібернетичний центр!
— Бачила. Я ще здивувалася — зовсім незнайома людина, а в Озерську ми мало не всіх знаємо.
Шугалій переплів пальці рук, стиснув з хрускотом.
— І довго той чоловік пробув у Бабинців?
У Наді забігали очі: либонь, не хотіла признатися, що весь час стежила за будинком.
— Ну… Я точно не знаю… Мені книжки треба видавати, а в суботу читачів більше. Здається, пішов хвилин через сорок.
«Точно, — подумав Шугалій, — о четвертій уже встиг повернутися й чекав на машину недалеко від садиби Завгородніх».
Читать дальше