Ростислав Самбук - Буря на озері

— Оце сподіваємось на вашу допомогу, Степане Степановичу.

— Чого ж не допомогти? Якщо тільки зможу… Одна справа в нас — я от машини ремонтую, ви щось інше робите, теж потрібне. Таке вже життя…

— Лейтенант Малиновський уже питав вас про Кузя. Що робив він уранці вісімнадцятого серпня? Де і з ким був? Чи не приїздив хтось до нього напередодні або вісімнадцятого на світанку?

— Овва, скільки одразу! Давайте потихеньку. Перше — що Кузь робив уранці вісімнадцятого серпня?

— Так.

— Мені на роботу о шостій заступати, жінка будить о п'ятій. Кузь о цій порі в дворі вже порається. О п'ятій ще темно було, але бачив його.

«Отже, він не міг бути в цей час в Озерську, — подумав Шугалій, — і до Завгороднього заходив хтось інший». Запитав:

— І що ж робив Кузь?

— Виніс щось із сарая і городами до озера. Повз мою садибу. А завулком ближче й зручніше. Я ще здивувався: чого повну каністру довгим шляхом перти?

— Чому вважаєте, що каністра була повна?

— Навіщо на озеро порожню нести? По воду? Так у криниці — залийся. І знаєте, як повну несуть, — руку відтягає.

— Логічно, — погодився капітан. — І що, гадаєте, в каністрі?

— Бензин, що ж іще?

— Припустимо, справді бензин. Отже, Кузь заправив бак і кудись поїхав.

— Точно, поїхав.

— Бачили?

— Мотор завів. А він у Кузя кашляє, поки не розігріється. І смикати треба довго, магнето погане. Прогрів мотор і поїхав.

— Рибалити?

— Вітер уже знявся, хто ж рибалитиме? Хвиля йшла ще невеличка, їхати можна, а рибалити — зась.

— Куди міг поїхати?

— Хто ж його зна, може, до Озерська… Та навряд чи. О дев'ятій уже був дома. В нього кріпильний болт полетів, то приходив до мене в майстерню.

— Не розпитували, куди їздив?

— Для чого це мені? Коли б знаття… Либонь, до «Срібного бору». Турбаза в нас, чули?

— Між Вільховим і Пилипівцями?

— Точно. Якісь там справи в Кузя, кілька разів бачив — туди шурує.

— Сімнадцятого серпня ніхто до Кузя не приїздив?

— Не бачив.

— А не чули, щоб Кузь погрожував ветлікареві?

— Тому, що втопився? Це ж усі знають, ветлікар махінації Опанасового брата викрив, та й в самого Опанаса рильце в пушку. Три роки дали, однак відбув лише половину. Коли повернувся, нахвалявся: я тамтому ветеринару не прощу, за Опанасом Кузем нічого не пропадає, ані добре, ані погане!

— І як ви вважаєте, міг здійснити свої погрози?

Лопатинський похитав головою.

— Пусте, — мовив. — Цей Опанас — базікало.

— Людина іноді робить таке, що ніколи не вгадаєш.

Лопатинський промовчав, але було видно — залишився при своїй думці.

— Чи не могли б ви зробити нам одну послугу? — запитав Шугалій по паузі.

— Якщо в моїх силах…

— Вісімнадцятого вранці хтось міг в очеретах біля вашого села перевернути човна. Перед бурею чи під час неї. Потім виштовхнув човна на чисту воду, і його знесло в озеро. Треба знайти місце, де витолочені очерети.

— Багато часу минуло, — заперечив Лопатинський. — Прим'яті очерети піднялися, а поламані міг вирвати.

— Отож, — зітхнув Шугалій, — ми сьогодні шукали й не знайшли.

— Я ще подивлюся.

— І от що, — додав Шугалій. — Можливо, той чоловік віз у човні велосипед.

Лопатинський кивнув,

— Пошукати сліди?

— З вісімнадцятого не було жодного дощу. Може, й залишилися.

— Спробую.

— До речі, в Кузя велосипед є?

— Аж два. В нього і в жінки.

— Ми вам вдячні, Степане Степановичу, і прошу вибачити…

— За що ж вибачатися? Чим можу, допоможу. Не тільки я — ми з хлопцями очерети прочешемо.

Шугалій затривожився.

— Не хотілося б, щоб багато народу… Розголос піде…

— Не хвилюйтеся. Двоє товаришів у мене, люди надійні і вміють язика за зубами тримати.

— То я сподіваюсь!

Шугалій потиснув руку Лопатинському, з задоволенням відзначивши, яка вона міцна й шорстка.

— Оце чоловік! — мовив Малиновський, коли вони поверталися до берега.

— Люди наші — ого! — засміявся Шугалій. — Народ!

— Будь-кому в'язи скрутить…

— Не будь-кому, — заперечив Шугалій. — Він спочатку розбереться — що й до чого! А рука яка сильна… і шорстка. Оце і в мене колись була така. Я до юрфаку теж слюсарем був.

— У гаражі? — зовсім не здивувався Малиновський.

— У депо.

— У мене батько в депо працював, зараз на пенсії.

— На кожного з нас чекає пенсія, Богдане.

— От не подумав би, що ви чекаєте на неї. Що ж, дослужитесь до полковника… — Він посміхнувся так, що Шугалій зрозумів, яка найвища мрія Малиновського. Зрештою, чому ні? Адже кажуть, що поганий той солдат, який не мріє про генеральські погони.