Ростислав Самбук - Буря на озері

— Звичайний голос.

Капітан нетерпляче клацнув пальцями.

— Бас, тенор, дискант? Хрипкий?

— Тонкий голос, і сам він довгошиїй. Говорить, наче булькає. З хрипом булькає.

— З хрипом?

— Либонь, простуджений.

— Міг і простудитися, — погодився Шугалій, — у вас над озером як задме…

— Ще казали — криється Кузь…

— Як криється?

— У селі все помічають. До озера городами пройшов, а вулицею ближче. І не запрошує до себе.

— Раніше запрошував?

— Не дуже.

— От бачите.

— Але ж на риболовлю їздить сам. А раніше компанії не цурався.

— Та ж у чайній сидів не сам.

Малиновський знизав плечима.

— Народ каже…

— Хто цей народ?

— Ну, Каленик. Ще цей, — зазирнув до записника, — Лопатинський. Навпроти Кузевої садиби живе.

— Цікаво. — Шугалій погрався стержнями ручки, висуваючи й засуваючи їх. — А тепер, лейтенант, зберіть мені відомості про Чепака. Знаєте такого?

— Ветфельдшера? При чому тут Чепак?

— Попитайте сусідів: може, хтось бачив його у суботу вдень, можливо, від третьої до четвертої години до нього заходив Роман Стецишин. І що робив Чепак у неділю на світанку?

— Я гадав, що Опанас Кузь зацікавить вас.

— Нікуди не дінеться ваш Кузь.

— Звичайно, не дінеться. Але ж Чепак?..

— Олена Михайлівна Завгородня твердить, що Чепак заходив до них на світанку в неділю. І що Андрій Михайлович, певно, подався з ним.

— Хтось був у Завгородніх у неділю вранці. Може, й не Чепак, він твердить, що не бачився з Андрієм Михайловичем, але алібі в нього нема. Пошукайте його ви, лейтенанте, це дуже важливо. А я — знову до Завгородніх.

— Покуштуйте яблук, Миколо Костянтиновичу. — Олена Михайлівна висипала з фартуха просто на стіл з десяток великих червоних плодів. — Це мельба, якраз зараз достигають. Таких в Озерську не знайдете, Олекса привіз саджанець зі Львова, і другий рік плодоносить.

Шугалій вибрав червонобоке, з сизим відливом яблуко, надкусив. Солодке й пахне медом.

— Коли прийде Олекса? — запитав.

— Ото щойно вискочив. Мотор зіпсувався, а квіти поливати треба, по якісь запчастини побіг. Казав, через годинку повернеться. А ви поки яблука їжте, он журнали є… — Олена Михайлівна заклопотано почимчикувала до відчинених дверей веранди, але Шугалій зупинив її.

— Я хотів би, Олено Михайлівно, — мовив, стежачи за тим, яке враження справлять його слова, — глянути на фотографію, яку ви прибрали зі своєї кімнати.

Обернулася різко й зиркнула сполохано, як дитина, що вчинила недозволене.

— Мені не хотілося б… — заперечила невпевнено. — Для чого вам?

— Олекса сказав, що ви сфотографовані з Романом Стецишиним.

— Овва! Він же мій кузен.

— Тим паче.

Знизала плечима й мовчки пішла до покоїв. Принесла велике фото в рамці, мовчки поклала на стіл коло яблук.

— Роман був вродливий юнак, правда? — запитала. — Тепер він товстий і лисий… — засміялася неприродно голосно.

Справді, Роман Стецишин у двадцять років міг закохувати в себе дівчат: високий, очі великі, прямий ніс і ніжні щоки, які, мабуть, пестила не одна жіноча рука. Бо дивився на Олену Михайлівну впевнено й трохи зверхньо. А її очі промінились захопленням і любов'ю.

Шугалій перехопив погляд жінки й помітив у ньому смуток.

— Пробачте, я б не хотів завдавати вам болю, але ви любили його? — запитав.

— Який уже біль! — махнула рукою. — Давно перегоріло.

Капітан подумав, що Олена Михайлівна зараз не зовсім щира: адже фотографія донедавна висіла в її кімнаті.

— І ви весь час чекали на нього? — запитав з подивом.

— Ну, що ви! Просто не могла позбутися ілюзій.

— Але ж тридцять років! — Шугалій зрозумів свою нетактовність і поправився: — Ви дивна жінка, Олено Михайлівно!

— Звичайна.

— Але ж він виявився…

— Більшість чоловіків такі…

— Стецишин образив вас?

— Роман вихована людина, навіть надто вихована.

Нарешті Шугалій зрозумів її.

— Ви ненавидите його?

— Просто перестав існувати.

— Чому?

— Багато чого можна простити, але підлість!..

— Олено Михайлівно, — попросив, — розкажіть, що тут відбулося. Чому ви не хочете бути відвертою зі мною?

— Олекса… — мовила тихо. — Тут йшлося про Олексу, а все моє життя в ньому.

— Невже Олекса в чомусь схибив?

— Ви ж бачили його… — похитала головою докірливо. — Він не може схибити.

— То що ж зупиняє вас?

— Не хотіла, щоб підлота навіть торкнулася його. Бува ж, піде поголос, і людина сама, не відаючи того, ходить заплямована.